Одного січневого вечора під час модної театральної вистави Беренільда вдала, ніби їй зле. Не встигла вона повернутися додому, як усі газети Небограда вже розносили тривожні чутки. «Фаворитка важко виходжує вагітність!» — кричали шпальти однієї газети. «Ще один викидень у вдови!» — цинічно сповіщала інша.
— Полиште ці дурниці, моя люба дитино, — порадила Беренільда, знайшовши Офелію в будуарі, занурену в читання преси.
Вона солодко розтягнулася на канапі й наказала подати їй ромашкового чаю.
— Мерщій принесіть мені збірку, он ту, що на столі. Завдяки вам я тепер можу присвятити весь свій час книжкам!
Беренільда наголосила на цій фразі лагідною усмішкою, від якої в Офелії пробігли мурашки по спині.
Раптом за вікном затьмарилося. Зірвався грозовий вітер, флюгери на дахах скажено заметлялися. Крапля води беззвучно вдарила у вікно будуару, і вже за кілька секунд щільна завіса зливи впала на сади. Офелія стояла перед вікном, не маючи змоги поворухнутися: її шию стискав гіпсовий комір. Було дивно бачити стільки води, що падає, не створюючи жодного шуму чи калюж на землі. Ця ілюзія лишала бажати кращого.
— О великі предки, яка похмура погода! зітхнула Беренільда, гортаючи сторінки збірки. — Навряд чи я зможу читати під такий акомпанемент.
Вона зручніше влаштувалася на канапі й почала акуратно масажувати собі повіки.
— Чи хоче мадам запалити лампи? — запропонував камердинер, помішуючи багаття в печі.
— Ні, не витрачайте газ. Ох, певно, я вже немолода! Я заздрю вашому віку, моя люба дівчинко.
— Вік не заважає мені носити окуляри, — завважила Офелія.
— Чи могли б ви допомогти мені? — запитала Беренільда, передаючи дівчині книжку. — Зрештою, ви дуже відома чтиця!
Її голос став більш чуттєвим, схоже було на те, що вона вдається до якоїсь дивної гри, спокушаючи Офелію.
— Я володію іншим видом читання, мадам.
— Ну, зараз маєте нагоду!
Офелія присіла на стілець і завела пасма волосся за вуха. Позаяк вона не могла зігнути шию, довелося підняти книгу вище. Дівчина поглянула на обкладинку: «Звичаї Вежі» маркіза Адальбера. Вежа? Хіба тут не мало б ітися про двір?
— Це афоризми та портрети дуже відомого мораліста, — пояснила Беренільда. — Певне, кожна людина благородного походження бодай раз читала його!
— А що це за Вежа? Це метафора?
— Зовсім ні, моя люба крихітко, Вежа нашого володаря Фарука цілком реальна. Це вона височіє над Небогра-дом, ви не могли її не помітити. Саме там сильні світу цього відвідують нашого володаря, міністри проводять раду, найвідоміші митці дають свої вистави, там творяться найкращі ілюзії! Ну, як там наше читання?
Офелія розгорнула книжку й прочитала, обравши навмання, афоризм про конфлікт між пристрастю та обов’язком.
— Даруйте, але я не дуже розумію вас, — увірвала читання Беренільда. — Чи могли б ви читати голосніше й без цього різкого акценту?
Офелія одразу зрозуміла, у чому насправді полягає покарання Беренільди. Дівчина відчула знайоме поколювання в голові, що перейшло в сильний біль, такий самісінький, що його вже довелося пережити під час зустрічі з Торновою сестрою.
Зручно розкинувшись на подушках і чарівно всміхаючись, Беренільда користувалася своєю владою, щоб покарати дівчину.
Офелія підвищила голос, але біль у скронях посилився, і Беренільда знову її перервала:
— Ні, так не годиться! Як я можу діставати задоволення, слухаючи вас, якщо ви постійно бурмочете собі під ніс?
— Ви марнуєте час, — втрутилася Розеліна. — Офелія завжди мала жахливу дикцію.
Сидячи в кріслі, тітка роздивлялася в лупу сторінки старої енциклопедії, яку вона відшукала в бібліотеці.
Вона не читала її, а зосереджувалася тільки на якості паперу. Час від часу вона проводила пальцем по згинах, розривах та пліснявих плямах: після дотику листочок ставав як новий. Тітка так нудилася в маєтку, що бралася лагодити всі книжки, які потрапляли під руку. Одного разу Офелія зі щемом у серці застала її за реставруванням шпалер у пральні. У глибині душі тітка була схожа на Офелію: вона нудьгувала від неробства.
— Я вважаю, що вашій племінниці не завадило б навчитися висловлюватися у вищому товаристві, — заявила Беренільда. — Ну ж бо, моя люба крихітко, докладіть зусиль і напружте голосові зв’язки!
Офелія спробувала знову взятися до читання, але зір зраджував її. Здавалося, що в голову їй упиваються гострі шпички. Розкинувшись на канапі й ніжно всміхаючись, Беренільда краєм ока стежила за дівчиною. Вона знала, що Офелія страждає через неї і що тій це відомо.