— Четвертий прохід, нижня полиця ліворуч. Нічого там не пошкодь, будь ласка, і надягни чисті рукавички.
Офелія пройшла вздовж шафок і опустилася на коліна у вказаному місці. Тут зберігалися всі оригінали альбомів Авґустуса, розподілені за ковчегами.
Вона знайшла три альбоми про ковчег Аль-Андалузія, сім — про Сіте й близько двадцяти — про Сереніс-сіму. Полюсу був присвячений лише один. Такі цінні документи вимагали відповідного ставлення: Офелія обережно перенесла альбом на пюпітр і стала поволі гортати сторінки.
Тьмяні рівнини, а за ними скелі, скутий кригою фіорд, ліси з велетенськими соснами, будинки, що потонули в снігах... Суворі пейзажі, але не такі приголомшливі, як їх уявляла собі Офелія. Вони навіть здалися їй по-своєму красивими. їй було цікаво, де серед цих безкрайніх снігів живе її наречений. На березі тої річки з каменистими берегами? Чи в цьому рибальському селищі, загубленому серед ночі? Чи на рівнині, відвойованій тундрою? Цей ковчег здавався таким безлюдним, майже диким! Чому ж її нареченого вважають вдалою партією?
Далі Офелії трапився незрозумілий малюнок: щось схоже на вулик, який висить у небі. Напевно, незавершений ескіз. Вона перегорнула ще декілька сторінок і побачила сцену полювання. Узявшись у боки, чоловік гордо позував перед величезною купою хутра. Він засукав рукави, оголивши сильні, м’язисті руки, по лікті вкриті татуюваннями. Біляве волосся і жорсткий погляд.
Окуляри Офелії стали блакитними, коли вона зрозуміла, що купа хутра позаду мисливця — це шкура лише одного звіра — величезного мертвого вовка. За розмірами він не поступався ведмедю. Офелія перегорнула сторінку. Цього разу мисливець стояв посеред групи людей. Вони позували перед купою рогатих черепів. Без сумніву, це були лосині роги, але кожен череп — завбільшки з людину. Усі мисливці були схожі між собою: безжальний погляд, світле волосся, татуювання на руках. Але в них не було із собою жодної зброї, ніби вони вбивали тварин голіруч.
Гортаючи альбом, Офелія побачила мисливців, що позували з тушами моржів, мамонтів та ведмедів. Усі тварини були неймовірних розмірів.
Офелія повільно згорнула альбом і поклала на місце. Чудовиська... Таких велетенських звірів вона бачила хіба що в дитячих книжках, та і їм було годі змагатися з тими, що були в альбомах Авґустуса. Маленький музей Офелії не підготував її до такого життя. А найбільше її вразив погляд мисливців — жорстокий, зухвалий, звиклий до крові. Офелія сподівалася, що в її нареченого інший погляд.
— Отже? — спитав дідусь, коли вона повернулася.
— Тепер я розумію, чому ви не хотіли, щоб я це бачила, — відповіла вона.
Старий знову почав перебирати документи.
— Я тобі дещо інше покажу, — бурмотів він. — Тим малюнкам усе-таки понад півтора століття. До того ж вони зображують далеко не все!
Саме цього боялася Офелія: Авґустус не все показав. Але вона промовчала, лише знизавши плечима. Будь-хто, окрім старого архіваріуса, зневажав би цю її байдужість, сприймаючи її як прояв слабкого характеру. Сховавшись за своїми окулярами, Офелія здавалася незворушною, і було майже неможливо здогадатися, що в її грудях вирують шалені пристрасті.
Малюнки Авґустуса налякали її. Чи цього вона шукала тут, в Архівах? Протяг війнув по її кісточках, трохи піднявши поділ сукні. Холодне повітря йшло зі сходів, що вели нижче, у друге підземелля. Офелія побачила, що прохід перекрито ланцюгом, на якому висить табличка «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ».
В архівних залах завжди гуляли протяги, але цей вітерець Офелія сприйняла як запрошення. Це підземелля вимагало її присутності.
Вона потягла за рукав дідуся, що сидів на ослоні, поринувши в документи.
— Ви дозволите мені спуститися?
— Ти добре знаєш, що я взагалі-то не маю права... — бурмотів дідусь, ворушачи вусами. — Це приватна колекція Артеміди, туди мають доступ лише архіваріуси. Вона довіряє нам, і ми не повинні цим зловживати.
— Я не збираюся читати голими руками, запевняю вас, — пообіцяла Офелія, указуючи на свої рукавички. — До того ж я прошу вашого дозволу не як родичка, а як директорка сімейного музею.
— Так, так, я знаю цю пісню! — зітхнув старий. — Але це й моя провина: я занадто з тобою паиькався.
Офелія зняла ланцюг і стала спускатися сходами. Але світильники не вмикалися.
— Світло, будь ласка! — попросила вона й пірнула в темряву.
їй довелося повторити це кілька разів. Будівля Архівів не схвалювала такого свавільного порушення правил. Нарешті кілька нічників неохоче засвітилися — Офелії довелося вдовольнитися їхнім мерехтливим світлом.