«Вона хоче, щоб я поступилася, — збагнула Офелія, стискаючи книжку, — щоб я вголос попросила її припинити».
Офелія промовчала. Тітка Розеліна, зосереджена на своїй енциклопедії, навіть не помітила німих тортур, яким піддавали її племінницю. Якщо дозволити собі слабкість, якщо виказати свій біль, тітка Розеліна може вчинити щось необачне й також буде покарана.
— Голосніше! — наказала Беренільда.
Тепер в Офелії двоїлося в очах. Вона геть втратила нитку оповіді.
— Якщо ви сплутаєте значення слів, то перетворите цю маленьку перлину духовності на картопляне лушпиння, — скрушно відповіла Беренільда. — І цей жахливий акцент! Докладіть зусиль!
Офелія згорнула книжку.
— Перепрошую, мадам. Гадаю, що зараз найліпше запалити лампу, щоб ви могли повернутися до читання.
Усмішка Беренільди стала ще ширшою. Офелія подумала, що ця жінка схожа на троянду: безжальні колючки під оксамитовою м’якістю.
— Проблема не в цьому, моя люба дівчинко. Одного дня, коли ви станете дружиною мого племінника й ваше становище визначиться, вам доведеться увійти у вище товариство. А там немає місця для слабких духом.
— Моя племінниця не з полохливих, — сухо зазначила тітка Розеліна.
Офелія слухала краєм вуха, її вже нудило від усього, що діялося. Головний біль, що дедалі наростав, гострими спалахами поширився на потилицю.
У дверях дуже вчасно з’явився слуга й опустив перед Беренільдою срібну тацю. На ній лежав невеликий конверт.
— Приїздить моя люба Коломбіна, — сказала Беренільда, прочитавши листа. — Візити лише починаються. Моє нездужання не залишилося непоміченим, і викидень багатьох би порадував!
Беренільда ліниво підвелася з канапи й причепурила золотаві кучері.
— Мадам Розеліно, моя маленька Офеліє, мені треба приготуватися. Одужання має здаватися достовірним, тож мені потрібен належний макіяж. Незабаром вас проведуть до кімнат. Не виходьте звідти, поки я прийматиму гостю.
Офелія полегшено зітхнула. Цей візит поклав край її мукам. До неї повернулася чіткість зору, а головний біль ущухнув. Можна було подумати, що все це їй просто примарилося, коли б не нудота, що досі викручувала живіт.
Усміхнувшись, Беренільда нахилилася до дівчини й з незбагненною ніжністю погладила її по щоці. Офелія відчула, як потилицею пробігли дрижаки, просто під коміром.
— Моя люба крихітко, зробіть мені ласку — попрацюйте над своєю дикцією у вільний час.
— О великі предки, вона за словом у кишеню не лізе! — вигукнула тітка Розеліна, щойно Беренільда вийшла з будуару. — Ця жінка суворіша, ніж здавалося на перший погляд. Невже вона поводиться так зверхньо, тому що носить дитину Духа родини?
Офелія вважала за краще тримати свої думки при собі. Тим часом хрещена згорнула енциклопедію, поклала лупу й дістала з кишені сукні шпильки.
— Але почасти вона має рацію, — вела далі Розеліна, збираючи каштанові кучері Офелії. — Тобі судилося стати світською жінкою, тож треба подбати про те, якою ти постанеш перед людьми.
Офелія дозволила Розеліні зробити собі високу зачіску. Тітка безжально смикала за волосся, але цей простий ритуал, який відлунював материнською турботою, потроху її заспокоював.
— Тобі не боляче?
— Ні, ні, — збрехала Офелія тихим голосом.
— Не дуже зручно робити тобі зачіску, коли шия зафіксована!
— Скоро я зможу зняти цей комір.
Офелія відчула клубок у горлі, поки тітка щось буркотіла, намагаючись розплутати волосся. Вона знала, що це дуже егоїстично з її боку, але думка про те, що одного дня ця жінка поїде звідси, здавалася Офелії нестерпною. Крім цієї людини, хоч якої грубої і черствої, ніхто анітрохи не зігрівав душу Офелії від моменту приїзду сюди.
— Тітонько?
— М-м-м-м-м? — пробурмотіла Розеліна, стискаючи шпильку своїми конячими зубами.
— Ви не дуже сумуєте за домом?
Розеліна здивовано глянула на племінницю і встромила останню шпильку в її зачіску. Раптом вона обняла дівчину й легенько поплескала по спині.
— Це ти мене питаєш?!
Але обійми тривали лише мить. Тітонька Розеліна відступила на крок, скривила свою звичну бундючну міну й вилаяла Офелію:
— Сподіваюся, ти не проявиш малодушності! Вище голову! Покажи цим великосвітським аристократикам, чого ти варта!
Офелія відчула, як у грудях сильніше забилося серце. Вона справді не знала, звідки взялося це тріпотіння, але на губах з’явилася усмішка.
— Гаразд.
Дощ падав увесь день, а також наступного дня і решту тижня. Беренільда продовжувала приймати відвідувачів у маєтку, прирікаючи Офелію та тітку Розеліну на ув’язнення в спальнях. їм приносили їжу, але ніхто не переймався їхнім дозвіллям, не було навіть книжок. Години здавалися Офелії нескінченними. Вона розмірковувала, скільки ще триватиме цей парад аристократів.