— Ти ж знаєш: дівчинку тут балують! — зітхнула Беренільда. — Це скоріше я змучилася, намагаюсь утовкмачити їй бодай якісь манери. Твоя наречена так само непіддатлива, як і мовчазна.
Торн підозріло подивився на вікна їдальні. Дощ ішов безперестанку, закриваючи пейзаж суцільною завісою.
— Чому дощить?
Це було найдивніше запитання, яке доводилось чути Офелії.
— Нічого такого, — чарівно всміхаючись, запевнила Беренільда. — Я трохи знервована, от і все.
Офелія по-новому глянула на дощ, що безшумно бився в скло. Невже погода відображала настрій господині дому?
Торн зняв свою серветку й підвівся з-за столу.
— У такому разі можете дати перепочинок своїм нервам, тітонько. Я візьму всі клопоти на себе.
Одразу після сніданку Офелію з хрещеною попросили перейти до бібліотеки, що їх не дуже потішило, адже це було найхолодніше місце в маєтку після туалетів. Торн уже методично розклав свої папки на письмовому столі в задній частині приміщення. Він широко відчинив вікно, а потім, жодним словом не озвавшись до жінок, випростав під столом свої довжелезні ноги й занурився у вивчення графіків.
— А ми? — образилася тітка Розеліна
— А ви візьміть собі книжку, — процідив крізь зуби Тори. — Здається, їх тут не бракує.
— Чи не могли б ми бодай трохи пройтися? Ми не були надворі вже цілу вічність!
— Ви візьмете книжку, — повторив Торн із властивим йому жорстким акцентом.
Скипівши, тітка Розеліна люто схопила словник, усі-лася якнайдалі від Торна, в іншому кінці бібліотеки, і стала вивчати стан паперу сторінку за сторінкою.
Офелія, так само розчарована, спираючись на підвіконня, вдихала садове повітря без запаху. Краплі дощу зникали, відскакуючи від скелець її окулярів, ніби ілюзія не могла посунути свої межі далі. Це було справді дивно — відчувати на обличчі воду, яка не мокріє. Офелія простягла руку, майже торкаючись троянд перед собою. Вона б віддала перевагу справжньому саду зі справжніми рослинами та справжнім небом, але зараз у неї було палке бажання перестрибнути через це вікно. Чи не годі карати її?
Офелія спостерігала за Торном з-під окулярів. Йому було тісно за маленьким столом: він зсутулив плечі й опустив голову до паперів, ледве не торкаючись їх носом. Здавалося, йому байдуже до всього, окрім цих паперів. Йому було однаково, є тут Офелія чи нема. Дівчина подумала, що їй напевно буде важко знайти gboc місце в цій родині — між Беренільдою, яка буквально переслідувала дівчину, і цим чоловіком, який заледве усвідомлював її існування.
Офелія взяла книжку, сіла на стілець і застрягла вже на першому рядку. У цій бібліотеці були зібрані самі лише наукові праці, тому вона не розуміла ані слова. Дивлячись у порожнечу, вона гладила старий шалик, що згорнувся в неї на колінах, і віддавалася повільному плину часу.
«Чого врешті-решт ці люди від мене хочуть?» — розмірковувала вона, гублячись у здогадках. — Вони дають мені зрозуміти, що я не виправдовую їхніх очікувань, то навіщо ж вони завдають собі стільки клопоту зі мною?»
— Цікавитесь алгеброю?
Офелія здивовано обернулася на голос, розминаючи рукою затерплу шию. їй радили утриматися від різких рухів, але запитання заскочило зненацька. Поклавши лікті на стіл, Торн уп’явся в неї гострим поглядом. Офелія думала про те, як довго ці металеві очі вивчають її.
— Алгеброю? — перепитала вона.
Торн кивнув на трактат у неї в руках.
— А, це... Я взяла випадково.
Вона спустила ноги з крісла, перегорнула сторінку й удала, що зосередилася на читанні. Беренільда вже достатньо познущалася з неї своїми «Звичаями Вежі», тож Офелія сподівалася, що Торн не мучитиме її математикою. Такий бухгалтер має бути неперевершеним у цій сфері.
— Що відбувається між вами й моєю тіткою?
Цього разу Офелія подивилася на Торна з усією серйозністю. Отже, їй не здалося — цей чоловік справді намагався зав’язати розмову. Вона кинула нерішучий погляд на хрещену — тітка Розеліна заснула зі словником на колінах. Офелія взяла в руки шалик, поставила на полицю трактат з алгебри й підійшла до столу, де сидів Торн.
Дівчина подивилася йому прямо в очі, хоча навіть тепер, коли він сидів, а вона стояла, він здавався набагато вищим. Цей чоловік справді був утіленням стриманості: надміру кострубата постать, бездоганно зачесане світле волосся, постійно насуплені брови, гострі як бритва очі, худі руки, складені на грудях, і непривітні губи, що ніколи не всміхалися. Він достоту був не з тих людей, яким хочеться довіритися.