— Ваша тітонька не пробачила мені мою втечу, — мовила Офелія.
Торн іронічно пирхнув.
— Це ще м’яко сказано! Злива за вікном дуже показова. Востаннє погода так розійшлася, коли все закінчилося смертельною дуеллю між моєю тіткою та іншою придворною пані. Я не хотів би, щоб усе скінчилося такими крайнощами.
Окуляри Офелії поблякли. Смертельна дуель? Це виходило за межі її розуміння.
— Я зовсім не збираюся боротися з вашою тіткою, — заспокоїла вона Торна. — Може, вона сумує за придворним життям?
— Радше за Фаруком.
Офелія навіть не знала, що вразило її більше: те, що Беренільда чекала дитину від власного Духа родини, чи зневага, яку вона почула в голосі Торна. Цей Фарук явно викликав у своїх нащадків дуже суперечливі почуття.
Вона задумливо погладила шалик, наче старого кота. Цей чоловік, що сидів за столом навпроти неї... Що вона мала думати про нього?
— Чому місцеві ненавидять вас?
У колючих Торнових очах зблиснув подив. Він аж ніяк не чекав такого прямого запитання і надовго замовк, насупившись. На чолі пролягли глибокі зморшки.
— Бо я шаную лише цифри, — розтулив він нарешті зуби.
Офелія не знала, чи правильно зрозуміла, але поки що мусила прийняти це пояснення. Неймовірним здавалося вже те, що Торн узагалі завдав собі клопоту відповісти. У неї виникло відчуття — можливо, хибне, — що він налаштований до неї вже не так вороже, як доти. Він не став привітнішим, сидів так само вовкувато, але загальна атмосфера стала менш напруженою. Чи не є причиною цього їхня минула розмова? Торн узяв до уваги те, що вона сказала?
— Ви маєте налагодити стосунки з моєю тіткою, — продовжив він, примружившись. — Вона єдина людина, якій можна довіряти, — вам аж ніяк не можна робити з неї ворога.
Офелія замислилася, а Тори одразу знову поринув у свої папери.
— Розкажіть, якими силами володіє ваша сім'я, — урешті наважилася вона попросити.
Торн підвів погляд від звіту й вигнув брови.
— Мабуть, ви про сім’ю мого батька, — невдоволено промовив він.
Ніхто ніколи про це не згадував, тож Офелія часом забувала, що Торн — незаконний син двох родин. На мить вона злякалася, що сказала щось нетактовне.
— Ну... Так... Якщо ви самі володієте цією силою...
— Не в найпотужнішій формі, але так, володію. Я не можу продемонструвати її, не завдавши вам болю. Чому ви запитали?
Офелія відчула певну розгубленість: у голосі Торна пролунало раптом якесь напруження.
— Я не була готова до того, що вчинила зі мною ваша сестра.
Вона вирішила не говорити про мігрені, але Торн захопив її зненацька запитанням:
— Тітка використовує проти вас свої кігті?
Зчепивши пальці на підборідді, він уважно дивився на Офелію, вичікуючи. Безумовно, це був лише оптичний ефект, але від шраму над бровою погляд здавався особливо проникливим. Офелія зніяковіла. Вона не могла відповісти на це запитання, у якому таїлася пастка. Якщо відповісти «так», на кого він розсердиться? На тітку, яка жорстоко ставиться до його нареченої? Чи на наречену, яка зрадила довіру тітки? А може, узагалі не розсердиться і питає з простої цікавості?
— Розкажіть мені про кігті, — попросила вона, ухиляючись від теми.
Протяг війнув по її ногах. Офелія чхнула так, що кістки навколо потилиці пройняло болем. Як слід висякавшись, вона вирішила додати:
— Будь ласка.
Спираючись на стіл кулаками, Торн ривком підняв своє довжелезне тіло. Він закасав рукави сорочки по лікті. Худі руки були вкриті шрамами, схожими на ті, що на обличчі. Офелія із чемності намагалася не дуже витріщатися, але розтривожилася. Як посадовець такого високого рангу міг зазнати таких поранень?
— Як бачите, знак мого клану в мене відсутній, — гірко сказав Торн. — Однак я виняток, який лише підтверджує правило: його мають усі благородні. Виробіть у себе звичку завжди шукати поглядом татуювання в усіх, кого зустрічаєте. Має значення не символ, а місце, де він розташований.
Офелія була не дуже емоційна, але зараз не змогла стримати подиву. Торн узяв на себе ініціативу в розмові, та ще й відповідав зараз на запитання! Дивно, але це здавалося фальшивим. Він мовби докладав великих зусиль, щоб стриматися і не поринути знову у свої документи. Власна багатослівність аж ніяк не була йому приємна, то чому ж він узагалі заговорив?
— У Драконів кланова мітка на руках, — незворушно продовжив він. — Не опиняйтеся на їхньому шляху й не реагуйте на їхні провокації, хоч би які принизливі. Не довіряйте нікому, крім моєї тітки.