Легко сказати... Офелія поглянула на вікно, яке зачинив Тори. Фальшивий дощ падав зараз у моторошній тиші, не залишаючи по собі ані краплини води.
— Тортури на відстані — це один з видів ілюзій? — прошепотіла вона.
— Це набагато жорстокіше за ілюзію, але принцип ви зрозуміли правильно, — пробуркотів Торн, глянувши на кишеньковий годинник. — Кігті працюють як невидиме продовження нашої нервової системи, їх справді не можна відчути фізично.
Офелії не подобалося говорити будь з ким, не дивлячись в обличчя. Вона хотіла звести погляд на Торна, але нічого не могла побачити вище від ґудзиків офіцерського коміра. У неї досі погано гнулася шия, а цей чоловік був неймовірно високий.
— Агресія вашої сестри здалася мені дуже відчутного, — сказала вона.
— Бо її нервова система напала безпосередньо на вашу. Якщо мозок переконаний, що тілу завдають страждань, тіло підлаштовується під це уявлення.
Торн сказав про це так, наче йшлося про найелементарнішу очевидність. Нехай він говорив уже не так різко, але не втратив своєї зверхності.
— І якщо нападає Дракон, як далеко може зайти тіло, підкоряючись мозковій грі? — нерозбірливо запитала Офелія.
— Біль, переламані кістки, синці, каліцтва, — незворушно почав перелічувати Торн. — Усе залежить від таланту нападника.
Офелії раптом стало нестерпно далі дивитися на його шрами. Отже, це заподіяли йому свої? Як він міг називати це талантом? Вона почала гризти шви своєї рукавички. Зазвичай вона собі такого не дозволяла перед іншими, але зараз справді не могла нічого із собою вдіяти. Перед очима промайнули ескізи Авґустуса: мисливці із жорсткими й зверхніми поглядами, здатні без жодної зброї вбивати Звірів — ось такою буде її нова родина. Офелія просто не розуміла, як виживатиме серед них.
— Зараз я починаю усвідомлювати, про що ви говорили у гвинтокрилі, — зізналася вона.
— Боїтеся? На вас це не схоже.
Офелія звела на Торна здивований погляд, але біль у шиї змусив знову опустити голову. Однак вона замислилася над тим, що встигла помітити. Гострі очі дивилися на неї холодно й відсторонено, але вже не зверхньо, а радше зі знеособленим зацікавленням, немовби для їхнього господаря було несподіванкою, що ця дівчинка-наречена геть не така безбарвна, як про неї були подумали.
Офелія не змогла стримати обурення.
— Як ви можете зрозуміти, що схоже на мене, а що ні? Ви ніколи не завдавати собі клопоту бодай щось дізнатися про мене.
Торн нічого не відповів. Здавалося, мовчанка, що запала між ними, триватиме вічно. Офелії було дедалі незручніше стовбичити перед цим чоловіком, який закляк, мов колона, і звісив руки. Через різницю в зрості вона не могла зазирнути йому в обличчя.
Від незручного моменту її врятував шум у глибині бібліотеки. Словник упав з колін тітки Розеліни й лунко гепнувся на паркет. Дуенья здригнулася, прокинувшись, і розгублено глянула навколо. Вона швидко побачила Торна з Офелією біла вікна.
— Що це ви там замислили?! — обурилася вона. — Мсьє, відійдіть, будь ласка. Ви стоїте надто близько до моєї племінниці! Коли вас поєднає священний шлюб, робитимете що завгодно.
ВУХО
— Сядьте. Встаньте. Сядьте... Ні, не так. Ми сто разів повторювали цей рух, люба моя дівчинко. Невже вам так важко запам’ятати його?
Беренільда влаштувалася в глибокому кріслі у вітальні з природною грацією, притаманною всім її рухам, а потім так само плавно підвелася.
— Ось так. Не треба гепатися, наче мішок з вугіллям. Ви маєте бути гармонійною, наче музична партитура. Сядьте. Встаньте. Сядьте. Встаньте. Сядьте. Ні, ні, ні!
Пізно. Офелія впала біля крісла: вона стільки разів сідала й підводилася, що в голові запаморочилося.
— Мадам, ви не проти, якщо ми зробимо паузу? — запитала вона, підводячись. — Ми повторюємо цю вправу надто довго, щоб я могла правильно виконати її.
Беренільда звела догори бездоганно вищипані брови й змахнула віялом, зловісно посміхаючись.
— Моя дівчинко, я помітила у вас чудову властивість. Ви надто сильна, щоб ховати свавілля під видимістю покори.
— Я не вважаю себе ані свавільною, ані покірливою, — спокійно заперечила Офелія.
— Беренільдо, хай бідолашна дитина подихає трохи! Вона ледь на ногах тримається! Хіба не бачиш?
Офелія вдячно всміхнулася бабусі, яка сиділа біля каміна, схилившись над рукоділлям. Старенька здавалася мовчазною і флегматичною, мов черепаха, але коли втручалася в розмову, то часто для того, щоб захистити її.