Офелія справді вмирала від утоми. Беренільді спало на думку витягнути її з ліжка о четвертій ранку; вона пояснила це тим, що потрібно просто зараз попрацювати над її манерою триматися. Довелося ходити з книжкою на голові, підніматися і спускатися сходами, аж поки Беренільда вдовольнилася її ходою. А зараз вона вже понад годину знущалася з того, як Офелія сидить у кріслі.
Відколи до Беренільди припинили їздити гості, вона знову цілими днями лише те й знала, що виховувала дівчину: учила, як поводитися за столом, як вибирати сукні, подавати чай, робити компліменти, вимовляти речення... Вона так душила її настановами, що Офелія не могла й половини запам’ятати з усього того.
— Звісно, мамо, — зітхнула Беренільда. — Тут явно я більше втомилася, ніж ця люба дитина. Прищеплювати їй гарні манери — непроста робота!
Офелія подумала, що дарма Беренільда виснажується. їй усе одно ніколи не стати дбайливою, витонченою і дотепною. Натомість є інші, важливіші речі, і краще б їй прищеплювали їх. Звісно, вона цього не сказала. Якщо опиратися Беренільді, це не допоможе налагодити стосунки з нею.
Дівчина берегла свої запитання для Торна, коли він робив таку ласку й підводив голову, відриваючись від своїх документів чи від слухавки, — а це траплялося дуже рідко. Він говорив з нею трохи силувано, але ніколи не лишав без відповіді її запитання. Щодня Офелія дізнавалася дедалі більше про генеалогію Драконів, їхній характер та звичаї, надзвичайну дратівливість, жести й слова, яких варто було уникати за їхньої присутності.
Єдиною темою, якої не торкалися ані Офелія, ані Торн, був їхній шлюб.
— Можна попросити вас передати мені сигарети, дівчинко моя? Ви побачите їх на камінній полиці.
Беренільда зручно влаштувалася в кріслі біля вікна, за яким небо аж почорніло від бурі. Зараз, склавши руки на животі, який іще не округлився, вона здавалася щасливою майбутньою матір’ю. Офелія знала, що це лише видимість. Беренільда носила дитину володаря, який уже не цікавився нею. Під гарною порцеляновою шкірою вона ховала любовне сум’яття і смертельно уражену гордість.
Коли Офелія принесла сигарети, Беренільда, дружньо поплескавши її рукою по плечу, указала на сусіднє крісло.
— Визнаю, що останнім часом де в чому була занадто сувора. Посидьте зі мною, відпочиньте.
Офелія б радше воліла випити горнятко кави на кухні, але не мала іншого вибору, окрім як коритися примхам цієї жінки. Щойно вона сіла, та простягнула їй портсигар.
— Візьміть сигарету.
— Нізащо, — відмовилася дівчина.
— Візьміть, кому я сказала! Курильні кімнати — надзвичайно важливі місця соціальної взаємодії. Ви повинні готуватися до цього вже зараз.
Офелія боязко взяла сигарету кінчиками пальців. Якщо тітка Розеліна побачить, то неодмінно дуже розсердиться. Першого і єдиного разу вона курила в одинадцять років — зробила лише одну затяжку з батькової люльки, і цілий день потім їй було зле.
— Ось так, — сказала Беренільда, простягаючи до полум’я запальнички мундштук із сигаретою. — Якщо поруч із вами чоловік, то він і має піднести вогонь. Вдихайте дим повільно й видихайте не дуже помітно, ось так. І не в обличчя людям, бо це завершиться дуеллю. Спробуйте — і подивимося, гаразд?
Офелія закашлялася, плюючись. На очі набігли сльози. Сигарета випала з пальців, вона ледве встигла її вхопити, щоб вогонь не перекинувся на шалик. Офелія вирішила, що ніколи більше й не намагатиметься повторити цей експеримент.
Беренільда розсміялася, наче заспівали кришталеві дзвіночки.
— Ви бодай щось могли б зробити належним чином?
Аж тут сміх раптом завмер у неї на губах. Простеживши за її поглядом, Офелія, досі кашляючи, помітила крізь прочинені двері вітальні Торна. Він стояв у коридорі, тримаючи в руках свою пошту, і мовчки споглядав цю сцену.
— Ходи до нас, — солодким голосом покликала Беренільда. — Бодай вряди-годи трохи розважимося!
Офелії було не до розваг: легені боліли від кашлю. Торн лишився вірним собі, напружений з голови до ніг і похмурий—викапаний службовець похоронної контори!
— Я зайнятий, — процідив він крізь зуби, віддаляючись.
У коридорі стихло моторошне відлуння його кроків.
Беренільда загасила сигарету в попільничці на низькому столику, різким жестом виказуючи роздратування. Навіть її усмішка була вже не така солодка.
— Цей хлопчина не при собі.
Офелія спробувала заспокоїти свій шалик, який розмотувався із шиї, наче змія, що намірилася тікати: його дуже наполохав випадок із сигаретою.
— А мені здається, що він поводиться, як завжди.