Офелія не все до пуття розуміла (дівчинку лише нещодавно привезли з гір, і вона говорила з дуже сильним акцентом), але збагнула суть: ішлося саме про того Ар-чибальда, з яким вона познайомилася.
Опустившись на коліна поруч із Фісташкою, вона вдихнула смолистий аромат, що здіймався від вогню.
— А чи не можна мені підглянути, як мадам Беренільда розмовлятиме із цим посланником? Так, щоб ніхто інший не бачив, звісно.
Фісташка насупилася. Вона теж не завжди розуміла акцент Офелії. Та повторила повільніше, і служниця так зблідла, що веснянки на шкірі проступили, наче розсип жаринок.
— Не можу! Якщо м’дам дізнається, що я дозволила вам вийти, мені не жити! Мені дуже прикро, мамзель, слово честі, — зітхнула Фісташка, — я розумію, що вам тут самотньо до смерті. А ще ви до мене з повагою, завжди на «ви», завжди по-доброму, але треба й мене зрозуміти... Не можу, і край!
Офелія знала, про що йдеться. Беренільда не на жарт карала за невірність. Вона повісила б усіх слуг, якби її зрадив бодай один.
— Мені потрібне лише дзеркало, — сказала врешті вона.
Служниця затрусила кісками й сумовито відповіла:
— Не можу я! Мадам вам заборонила...
— Якщо великі дзеркала, то так. Але не маленькі люстерка. Хіба ж я зможу вийти крізь кишенькове дзеркальце? Ну справді, як?
Фісташка підскочила й обсмикнула свій білий фартушок.
— Звісно. Зараз я вам принесу!
За кілька секунд вона повернулася із дзеркальцем — справжнім витвором мистецтва, вилитим зі срібла, у рамочці з перлів. Обережно взявши його, Офелія всілася на краєчку ліжка. Не дуже зручно, але свою справу зробить.
— Де, на вашу думку, приймає зараз посланника мадам Беренільда?
Фісташка запхала кулачки в кишені свого фартуха безцеремонним жестом, якого ніколи не дозволила б собі перед господарями.
— Якщо гість високого польоту, то в червоному салоні!
Офелія відтворила в пам’яті червоний салон. Його так назвали за розкішні екзотичні гобелени. Там стояло два дзеркала: одне — над каміном, друге — у глибині шафи для срібла. Його вона й обрала своїм ідеальним сховком.
— Перепрошую за нескромність, але що ви робитимете з ним, із дзеркалом? — запитала вкрай заінтригована Фісташка.
Усміхнувшись їй, Офелія приклала палець до вуст і зняла окуляри.
— Усе залишиться між нами, так? Я довіряю вам.
Під ошелешеним поглядом Фісташки дівчина приклала до дзеркала вухо, і воно пірнуло всередину й вигулькнуло в шафі червоного салону на іншому боці маєтку. Офелія одразу впізнала пустотливий Арчибальдів голос, трохи приглушений дверцятами шафи:
— ...Мадам Серафіна, яка полюбляє збирати навколо себе гарних юнаків. Невеличке свято було вишукано-декадентське, але дуже бракувало вашого гострого розуму! Ми за вами скучили.
Арчибальд урвався. Кришталевий дзенькіт. Мабуть, йому наливали вино в келих.
— І при дворі за вами сумують, — солодким голосом підхопив він.
Заговорила Беренільда, але надто тихо, щоб Офелія щось розчула, навіть заткнувши друге вухо.
— Мамзель, невже ви чуєте, про що балакають по той бік?! — запитала ошелешена Фісташка.
Офелія жестом попросила її мовчати, тримаючи дзеркальце, як телефонну слухавку.
— Знаю, і саме тому я тут, — тієї ж миті відповів Арчибальд. — Газетки так налякали нас, що ми вже думали: у вас агонія! Наш сеньйор Фарук — а його зазвичай ніщо не цікавить, крім власного задоволення, — виказує ознаки тривоги.
Тиша. Мабуть, Беренільда щось сказала.
— Так, ці пліткозбірні завжди перебільшують, — пролунав Арчибальдів голос, — особливо коли тут замішані ще й ревнощі. Однак я мушу поговорити з вами відверто. Ви вже не дівчина, і пологи у вашому віці можуть становити ризик. Ви в небезпечному становищі, Бере-нільдо. Ваш маєток, хоч який затишний, аж ніяк не фортеця, а слуг легко підкупити. Я вже не кажу про всі ті отрути, яких так багато на ринку!
Цього разу Беренільда урвала його. Офелія вловила слова «дякую, але» та «племінник».
— Торн не може сидіти біля вас вдень і вночі, — м’яко дорікнув Арчибальд. — І я не лише заради вас це кажу. Інтендантська служба має знову відчинити двері. Надто багато справ застрягло в судах, війська в провінції геть розперезалися, між кур’єрами жодної згоди, нагляд слабшає, і всі дурять одне одного. У Раді міністрів не далі як учора говорили про ці порушення.
Голос Беренільди цього разу було чутно навіть у сховку — мабуть, вона заговорила гучніше:
— Розподіліть обов’язки! Мій племінник не може сам тримати в руках увесь Небоград.