Голос дідуся лунав згори й відбивався від стін підземелля:
— Не чіпай нічого руками, ти мене чуєш? Боюся, щоб твоя незграбність не наробила там лиха!
Заклавши руки в кишені, Офелія пройшла до склепінчастого залу під аркою, на якій було вибито девіз архіваріусів: «Артемідо, ми побожні хранителі твоєї пам’яті». Просто під скляною банею, скільки сягало око, тягнулися довгі ряди Реліквій.
Якщо в житті Офелія часто нагадувала недоладного підлітка з неслухняним волоссям та незграбного рухами, що ніяковів і ховав погляд за окулярами, то, поринаючи в Історію, вона почувалася як риба у воді.
Усі її кузини обожнювали чаювання, прогулянки берегом річки, відвідини зоопарку та поїздки на бал. Для Офелії друге підземелля Архівів було найцікавішим місцем у світі. Саме під цими скляними вітринами ревно зберігалася спільна спадщина всієї родини й спочивали документи всього першого покоління ковчега. Тут поринуло в небуття майбутнє нульового року. І саме тут Офелія могла найближче підійти до Розколу.
Розкол був її професійною пристрастю. Іноді вона бачила уві сні, як біжить за лінію обрію, але він повсякчас віддаляється. З кожною ніччю вона бігла чимраз далі, але світ був безкінечний, без розривів, круглий і гладенький, мов яблуко. У своєму музеї вона збирала речі саме цього, першого світу: швейні машинки, двигуни внутрішнього згоряння, циліндрові преси, метрономи... Офелія не відчувала жодної прихильності до хлопців свого віку, натомість могла годинами роздивлятися якийсь старовинний барометр.
Вона зупинилася перед старим пергаментом, який зберігався під товстим склом. Це був основоположний документ ковчега, той, що пов’язував Артеміду з її нащадками на Анімі. У наступному Релікварії зберігалася перша редакція їхнього законодавства. Вона вже містила закони, які надавали матерям сімейств цілковиту владу над усією громадою. Під скляною вітриною третього Релікварія лежав кодекс, що містив основні обов’язки Артеміди перед нащадками: стежити за тим, щоб усі були нагодовані, мали дах над головою, здобували добру освіту, навчалися розумно використовувати свої можливості. В останньому пункті великими літерами було зазначено, що Артеміда не може ані залишати свою родину, ані покидати ковчег. Можливо, Артеміда сама придумала це правило; щоб, бува, не піддатися спокусі протягом довгих століть?
Офелія переходила від одного Релікварія до другого. Що далі вона занурювалась у минуле, то більший спокій відчувала всередині. Вона відволіклася від думок про майбутнє. Забула про накинуті їй заручини, про погляди мисливців і про те, що невдовзі їй доведеться жити так далеко від усього, що їй дороге...
Найчастіше в Релікваріях зберігалися особливо цінні рукописні документи, як-то мапи нового світу чи свідоцтво про народження першої дитини Артеміди, найстаршого предка мешканців Аніми. Водночас іноді йшлося про банальні атрибути щоденного життя: перукарські ножиці, що клацали в порожнечі, величезні окуляри, які змінюють колір, маленьку книжечку казок, у якій сторінки гортаються самі собою. Ці речі належали до різних епох, але Артеміда наполягла, щоб вони стали символічною частиною її колекції. Що вони символізували? Вона й сама вже не пам’ятала.
Ноги самі принесли Офелію до наступної вітрини, на яку вона шанобливо поклала руку. Там, під склом, лежав напівзотлілий список; чорнило майже зовсім вицвіло від часу. Це був список чоловіків та жінок, які об’єдналися навколо Духу родини, щоб заснувати нове суспільство. Насправді лише список прізвищ та цифр, але неабияких: ці люди пережили Розкол. Вони стали свідками кінця старого світу.
Цієї миті аж серце завмерло. Офелія нараз збагнула, що саме привело її сюди, у дідусеві архіви, у глибини другого підземелля, до цього старого списку. Це був не просто пошук інформації, а повернення до витоків. Її далекі предки на власні очі бачили, як розпадається їхній світ. Чи означає це, що вони здалися на поталу смерті? Ні. Вони створили для себе нове життя.
Офелія відкинула пасма волосся, що впали їй на чоло. Окуляри несподівано посвітлішали, сірість, що огортала їх протягом багатьох годин, почала розсіюватися. Вона стояла на порозі власного Розколу. Страх нікуди не подівся, але тепер вона знала, як їй діяти. Вона мала прийняти цей виклик.
Шалик на її плечах ворухнувся.
— Прокинувся нарешті? — під’юдила його Офелія.
Шалик повільно сповз уздовж її пальта, трохи посунувся, сильніше оповив шию і завмер. Це був дуже старий шалик, він майже постійно спав.