Офелії довелося визнати, що про це вона не подумала. Між Фресю та Арчибальдом вона все-таки вибрала б Арчибальда.
— Оце цим і обмежиться все моє існування? — гірко прошепотіла вона. - Жити за спідницею вашої тітки?
Торн глянув на годинник і деякий час дивився на циферблат. Пауза тривала так довго, що Офелія встигла налічити багато секунд.
— Я надто зайнятий, щоб наглядати за вами належним чином.
Він вийняв з кишені маленького записничка в срібній обкладинці й щось нашкрябав олівцем.
— Ось адреса інтендантства. Добре її запам’ятайте. Якщо втрапите в халепу, якщо вам знадобиться допомога, приходьте до мене, але не привертайте зайвої уваги.
Офелія подивилася на аркуш. Це було дуже мило, але не розв’язувало її проблеми.
— Хіба мсьє Арчибальд не запідозрить, хто я, якщо я проведу в його домі наступні кілька місяців?
Очі Торна перетворилися на дві вузькі щілини.
— У нього не повинно виникнути підозри. Не вірте його простакуватим усмішкам: це небезпечна людина. Якщо він дізнається, хто ви, то поставить собі за мету збезчестити вас лише заради того, щоб принизити мене. Тому будьте уважні й контролюйте все, щоб не виказати свого походження.
Офелія відкинула волосся за плечі. Це мало стати справжнім випробуванням.
— Вам доведеться вживати застережних заходів не лише перед Арчибальдом, — продовжував Торн, наголошуючи на коленому складі, — але й перед усією його родиною. Ці люди пов’язані одне з одним. Те, що бачить один, бачать усі. Те, що чує один, чують усі. Те, що знає один, знають усі. їх називають Павутиною, ви впізнаєте їх за знаком, який вони носять на чолі.
Згадка про останні слова Арчибальда прошила Офелію, немов удар струмом: «Перекажіть своїй кузині, щоб не розповідала зайвого тим, хто носить такий знак. Це колись може обернутися проти неї». Отже, тієї ночі вся родина Арчибальда була свідком їхньої зустрічі? Тепер усі вони знають її в обличчя?
Офелія почувалася загнаною в глухий кут. Вона більше не могла брехати Торну та Беренільді й мусила сказати їм, що сталося.
— Послухайте, — тихенько почала вона.
Торн зрозумів її збентеження зовсім по-іншому.
— Напевно, ви думаєте, що я з веселої легковажності кидаю вас у лев’яче лігво, — сказав він важким голосом. — Я не вмію красиво висловлюватись, але ваша доля справді непокоїть мене. Якщо хтось скривдить вас за моєю спиною, це дорого йому коштуватиме.
Торн ляснув металевою кришкою годинника. Він зник так само раптово, як і прийшов, лишивши Офелію наодинці з нечистою совістю.
Вона довго стукала у двері своєї кімнати, просила зустрічі з Беренільдою, повторювала, що це дуже важливо, але-нічого не могла вдіяти.
— Мадам дуже, дуже зайнята, — пояснила Фісташка, прочинивши трохи двері. — Потерпіть, мадемуазель, скоро я випущу вас.
Віддалік пролунав дзвіночок, і покоївка побігла, на-останок крикнувши:
— Я маю залишити вас!
Коли в замкову шпарину вставили ключ, Офелія стрепенулася, але надії були марні. На порозі постала Розеліна, яку забули в читальні, а зараз привели сюди.
— Нестерпно! — обурилася тітка, аж зелена від люті. — Нас постійно замикають, наче злодюжок! Та що тут узагалі коїться?! Унизу повно валіз! Ми їдемо чи що?
Офелія переказала їй нещодавню розмову з Торном, але від цього настрій у тітки Розеліни зіпсувався ще більше.
— Як? Цей неотеса був тут, наодинці з тобою, і ніхто за вами не стежив? Він хоч не дуже грубо з тобою повівся? І що це за вигадка, щоб ми вдавали служниць? І що за Архімед?
Офелія спершу хотіла розповісти більше, але швидко зрозуміла, що тітка Розеліна не найкраща співрозмовниця. їй і без того страшенно важко було пояснити, чого від них хочуть Торн із Беренільдою.
Після тривалої розмови, коли багато чого довелося повторювати, Офелія врешті сіла в крісло, а тітка Розеліна стала ходити кімнатою по колу. Майже весь день вони дослухалися до метушні, у яку поринув будинок. Беренільда невпинно віддавала накази, її чистий гучний голос відлунював по всіх закутках, і слуги збирали валізи, виймали сукні, прасували спідниці...
За вікном день хилився до завершення. Офелія підтягнула ноги на крісло й поклала підборіддя на коліна. Вона знову й знову обмірковувала ситуацію і шкодувала, що не розповіла Торну правду тепер. Зараз, хоч би що вона зробила, було вже надто пізно.
«Підсумуємо, — міркувала вона. — Дракони хочуть мене знищити, бо я виходжу заміж за їхнього бастарда. Міражники бажають моєї смерті, бо я наречена Дракона. Арчибальд хоче затягнути мене в ліжко задля розваги, а ще — щоб покарати, бо я збрехала всій Павутині в його особі. Єдині мої союзники — Торн із Беренільдою, але я розсердила її, а невдовзі і він стане лихий до мене».