— Вдалий маскарад, — відповіла Беренільда. — Із цього образу вибивається лише ваш голос... І акцент. Але яка різниця, якщо ви занімієте?
Офелія зустрілася поглядом із чоловічком у дзеркалі, який широко розплющив очі. Вона потягнулася до окулярів, щоб перевірити, чи вони досі тут, адже вона їх не бачила. Відображення замахало рукою в порожнечі.
— І цих нервових посмикувань також варто уникати, — підколола її Беренільда. — Ну, що скажете? Мабуть, у такій подобі ніхто не зверне на вас уваги!
Офелія кивнула, не промовивши ні слова. Її проблему щойно було розв’язано.
У МІСЯЦЕСЯЙВІ
КЛЮЧ
Передпокій був одним з найпопулярніших ліфтів у всьому Небограді. Його оформили як будуар, і тут подавали всі сорти чаю, які можна собі уявити. Цей ліфт називали передпокоєм, бо лише він вів у Місяцесяйво, домівку Арчибальда. Він міг перевозити тільки обраних, гостей посланника, тих, хто вирізнявся походженням або екстравагантністю. Цей ліфт, крім того, був і найповіль-ніпшй — поза сумнівом, через свою вагу: увесь його шлях тривав ігів години.
Офелія, затягнута у свою уніформу, схрещувала й розплітала ноги, знову їх схрещувала, чухала гомілки, потираючи одну об другу. Уперше в житті вона мала на собі чоловіче вбрання. Вона ніяк не могла знайти зручної пози, та ще й оторочка штанів вгризалася в щиколотки.
Беренільда, сидячи в зручному кріслі із чашкою чаю в руці, несхвально глянула на неї.
— Сподіваюся, у посланника ви не станете смикатися. Триматиметеся рівно, поставивши п’яти разом, піднісши вгору підборіддя й опустивши очі. А головне — не махайте руками, доки я вас не попрошу щось ними зробити.
Поставивши чашку на столик, вона жестом покликала Офелію до себе й лагідно взяла за руки, вдягнуті в рукавички. Дівчина одразу напружилася. Здавалося, що Беренільда в гуморі після несподіваних відвідин Арчибальда, але настрій у цієї левиці змінювався швидко й непередбачуваио.
— Люба моя дівчинко, пам’ятайте, що ілюзію створює лише ліврея. У вас обличчя і груди чоловіка, але руки й ноги жіночі. Намагайтеся не привертати до них уваги.
Жіночі руки... Офелія поглянула на свої читацькі рукавички, чорні, як ліврея, і кілька разів зігнула й розігнула пальці, щоб звикнути до нової тканини. Вона вдягнула куплені матір’ю рукавички замість своїх старих: не хотіла жодних деталей, що могли б викликати в Арчибальда зайві спогади.
— Цей маскарад непристойний, та ще й принизливий! — глумливо промовила тітка Розеліна. — Зробити собі лакея з моєї племінниці! Якби про це знала моя сестра, у неї всі шпильки на голові стали б дибки.
— Усе обернеться на краще, — пообіцяла їй Беренільда весело й самовпевнено. — Трохи терпіння, мадам Розеліно.
— Трохи терпіння, — повторила Торнова бабуся, мило всміхнувшись. — Трохи терпіння.
Старенька в цьому віці вже не могла розлучитися з дочкою, тож приєдналася до її почту. Офелія завжди бачила її в дуже простому одязі, а тепер це було не абищо: бабуся вбралася в розкішний капелюх з пір’ям та синю дамастову сукню, а довгої шиї майже не було видно під разками перлів.
— Здається, що, відколи ми тут, нам аж ніяк не бракує терпіння, — холодно зауважила тітка Розеліна.
Беренільда лукаво глянула на годинник, що висів на стіні передпокою.
— Люба, ми прибудемо за чверть години. Раджу плідно скористатися ними: ви можете попрактикуватися в словах «Так, мадам» і подати нам іще цього смачного чаю з прянощами.
— Так, мадам, — промовила тітка Розеліна, надміру старанно відтворюючи північний акцент.
Беренільда задоволено вигнула брови. Вона була вдягнена у світлу сукню з гофрованим комірцем, а на голові здіймалася височезиа перука, схожа на глазурований торт. Вона випромінювала красу й дуже відрізнялася від тітки Розеліни, суворої і похмурої в строгому вбранні компаньйонки. Щоб зібрати їй крихітний шиньйон, довелося так стягнути волосся, що вона й бровою не могла повести.
— Ви горда, мадам Розеліно, — зітхнула Беренільда, дрібними ковточками попиваючи свій чай із прянощами. — Мені дуже подобається ця риса в жінках, але для компаньйонок вона неприпустима. Скоро я звертатимуся до вас зверхньо, а ви мусите відповідати не інакше, як «Так, мадам». Між нами вже не лунатимуть слова «я» та «ви», ми не належатимемо до одного світу. Ви зможете це витримати?
Різким жестом поставивши чайник, тітка Розеліна випросталася, демонструючи гідність усім своїм виглядом.
— Заради своєї племінниці я б навіть мила за вами нічний горщик.