Офелія закусила губу, стримуючи усмішку. Тітка мала дуже специфічний спосіб ставити людей на місце.
— Я очікую від вас двох безмежної скромності й беззастережного послуху, — проголосила Беренільда. — Хоч би що я сказала чи заподіяла будь-кому з вас, не смійте позирати на мене скоса. А головне — не виказуйте перед чужими, що ви з Аніми. Досить вам лише раз схибити — і мені доведеться вдатися до жорстких заходів в інтересах нас усіх.
Виголосивши це попередження, Беренільда із задоволенням запустила зуби в мигдалеве печиво.
Офелія поглянула на ліфтовий годинник. До Міся-цесяйва ще десять хвилин. їй не було страшно — може, через полегшення, що вирвалася із золотої клітки. Її навіть охопила дивна нетерплячка. Апатія, чекання; порожнеча її існування в маєтку — усе це потроху спалювало, і на час весілля від неї могла лишитися купка попелу. Натомість сьогодні вона врешті кудись вирушила. Цього вечора вона мала побачити нові обличчя, відкрити для себе незнайоме місце, дізнатися більше про машинерію, що править цим світом. Зараз вона буде вже не нареченою інтенданта, а простим лакеєм, анонімом серед інших безіменних. Годі було й мріяти про кращі можливості для спостереження, аніж ті, що давала ця ліврея, і Офелія твердо намірилася повністю їх використати. Вона дивитиметься, не виказуючи себе, і слухатиме, лишаючись німою.
Хай би що там думав Торн, Офелія в глибині душі вважала, що цей ковчег не можуть населяти самі лише запроданці, лицеміри та вбивці. Тут жили й гідні довіри люди, і вона мала навчитися розпізнавати їх.
«Життя в маєтку змінило мене», — констатувала вона, ворушачи пальцями в рукавичках.
На Анімі Офелію ніщо не цікавило, крім її музею, а зараз обставини змусили стати допитливішою до людей. Вона відчувала потребу знайти собі точки опертя, надійних союзників, які не зрадять через кланове суперництво. їй не подобалося залежати лише від Торна з Беренільдою. Хотілося скласти про все власну думку, робити вибір і жити самостійно.
І аж коли, як показував годинник, лишалося їхати не більше ніж три хвилини, на всі ці логічні міркування лягла тінь сумніву.
— Мадам, — прошепотіла вона, схиляючись до Беренільди, — як ви гадаєте, у мсьє Арчибальда серед гостей будуть Міражники?
Та саме пудрила ніс. Вона ошелешено глянула на Офелію і дзвінко розсміялася.
— Звісної Без Міражників не обійдеться: їх скрізь і завжди приймають! У Місяцесяйві вони постійно вам траплятимуться, дитинко.
Дівчину збила з пантелику її безтурботність.
— Але хіба моя ліврея — не творіння Міражників?
— Не бійтеся, ніхто на неї не дивитиметься. Ви слуга, тобто найнезначніша людина у світі. У вас ані власної особистості, ані особливих прикмет. Ви схожі на ще сотню інших лакеїв, і ніхто їх не розрізняє.
Звівши голову, Офелія поглянула на відображення Міма в дзеркальній стелі. Блідувате обличчя, ледь помітний ніс, очі, які нічого не виражають, гладенько зачесане волосся... Напевно, Беренільда мала рацію.
— А ви, мадам? — розпитувала далі Офелія. — Чи безпечно для вас відкрито зустрічатися з Міражника-ми? Адже вони ваші запеклі вороги.
— А чого мені непокоїтися? Місяцесяйво — дипломатичний прихисток. Тут змовляються, пліткують, погрожують, але аж ніяк не вбивають. Навіть судові дуелі тут заборонені.
«Судові дуелі?» Офелія ніколи раніше не чула, щоб ці слова вживали разом.
— А якщо натрапимо на Фрею із чоловіком? — не відступалася вона. — Я під вашою опікою, ваші родичі про це знають, то чи не здогадаються вони, що я ховаюся у вашому почті?
Підібравши поли сукні, Беренільда елегантно підвелася.
— Ви ніколи не зустрінете мою племінницю в Міся-цесяйві. Через брутальні манери її туди не пускають. Заспокойтеся, дитинко, майже приїхали.
І справді, ліфт пригальмував.
Офелія обмінялася поглядами з Розеліною. Тієї миті вони ще були тіткою та племінницею, хрещеною та хрещеницею, але невдовзі їхні стосунки мали стати суто формальними, як між компаньйонкою та німим лакеєм.
Офелія не знала, коли ще їм випаде нагода вільно поговорити. Наостанок вона звернулася до цієї жінки, яка заради неї поступилася своїм комфортом та гордістю:
— Дякую.
Тітка Розеліна у відповідь стиснула їй руку. Позолочені ґрати прочинилися в Місяцесяйво — принаймні Офелія саме цього чекала, але натомість вона з подивом побачила велику залу очікування. Тут усе аж засліплювало: кахлі, викладені, як шахівниця, гігантські кришталеві дзеркала й золоті статуї, що тримали в руках кошики з фруктами.