За вказівкою Беренільди Офелія взялася до багажу, виштовхуючи з ліфта візок, заставлений такими важкими валізами, що здавалося — вона розвантажує вагон із цеглою. їй дуже кортіло як слід роздивитися плафони. Від незліченних розписів перехоплювало подих: ось вітер проймав дерева, а ось морські хвилі мали от-от вихлюпнутися на стіни. Однак довелося зосередитися на іншому. Офелія також мусила стримувати себе, щоб не витріщатися на аристократів у перуках, з якими намагалася розминутися зі своїм візком. Вони були надміру нафарбовані, розмовляли різкими голосами й манірно рухалися, а висловлювалися так мудровано й виплітали такі речення, що Офелія ледве розуміла — і то не через акцент. У всіх були підмальовані аж до брів повіки — знак Міражників.
Упізнавши красуню Беренільду, аристократи почали засипати її церемонними чудернацькими привітаннями, а вона у відповідь лише байдуже кліпала віями. Не знаючи ситуації, Офелія нізащо б не подумала, що між ними існує якась ворожнеча. Беренільда з матір’ю всі-лися на оксамитовій банкетці. По всій залі багато інших пані нетерпляче обмахувалися віялами.
Офелія поставила візок з багажем за банкеткою Беренільди й лишилася стояти, з’єднавши п’яти. Вона не знала, на що саме вони тут чекають. Вечірка давно почалася, і Арчибальд мав би образитися на запізнення почесної гості.
На сусідній банкетці літня пані в рожевому вбранні вичісувала щіткою хорта з довгим хутром, якщо Офелія правильно визначила породу. Цей великий, наче ведмідь, собака, мав на шиї несерйозний блакитний бантик. Досить було йому роззявити пащеку, як з неї вихопилися звуки, схожі на гуркіт локомотива. Дівчина не готова була побачити Звіра в такому місці.
Зала раптом поринула в тишу. Увійшов чоловік, гладкий, мов діжка, і всі аристократи розвернулися до нього. Він швидко дріботів, широко всміхаючись. Судячи з його чорної, розшитої золотом уніформи, Офелія дійшла висновку, що це головний мажордом (Беренільда змусила її вивчити напам’ять усі назви посад), але йому дуже бракувало виправки, тож вона засумнівалася. Він нетвердо тримався на ногах, а перука криво сиділа на голові.
— Любий мій Ґюставе! — солодкавим голосом покликав його один з Міражників. — Ми з дружиною чекаємо тут уже два дні. Чи насмілюся я припустити, що ви могли щось призабути?
Промовляючи ці слова, він обережно вклав у кишеню мажордома щось маленьке — Офелія не змогла роздивитися, що саме, бо стояла надто далеко. Той задоволено поплескав по кишені уніформи.
— Ніщо не забуто, мсьє. Мадам та мсьє в списку очікування.
— Але ми вже два дні чекаємо, — не відступався Мі-ражник, і тон його вже не звучав так солодко.
— А інші чекають іще довше, мсьє.
Під здивованим поглядом Міражника мажордом подріботів далі, обдаровуючи всіх аристократів широкою усмішкою. Один з них вивів наперед свою найменшу дочку, вихваляючи її розум та красу. Інший рекламував надзвичайно високу якість своїх ілюзій. Навіть літня пані в рожевому наказала своєму величезному хортові стати на задні лапи, щоб справити враження на мажордома, але той прожогом кинувся через усю залу, уже ні на кого не зважаючи. Він зупинився лише перед Бере-нільдою і зігнувся в такому низькому поклоні, що з голови ледь не впала погано допасована перука.
— Пані, мсьє посланник чекає на вас.
Беренільда з матір’ю підвелися, не промовивши ані слова, і пішли за мажордомом. Докладаючи всіх зусиль, Офелія зі своїм візком прокладала собі шлях крізь натовп обурених аристократів. Мажордом Ґюстав провів їх у глибину зали, до дверей, біля яких стояли охоронці з непривітними обличчями.
По той бік розкинулася алея розарію. Звівши туди погляд, Офелія побачила, що між вигинами білих трояндових кущів розкинулася безмежна зоряна ніч у цілковитій відповідності до назви «Місяцесяйво». Тепле повітря було таке запашне, а пахощі квітів так п’янили, що вона одразу зрозуміла: навколо ілюзія, і то дуже древня. У пам’яті випірнула згадка з нотаток Аделаїди: «Мадам посланниця люб’язно прийняла нас у своєму маєтку, де панує вічна літня ніч». Отже, Арчибальд успадкував маєток пращурів, а Офелія ступала слід у слід із пращурами своїми. Історія немовби повторювалася.
Її повернув до реальності високий голос мажордома.
— Велике щастя супроводжувати мадам! — прокуд-кудакав він, звертаючись до Беренільди. — Дозволю собі зізнатися, мадам, що відчуваю до неї ще безмежнішу повагу, ніж мсьє посланник.
Слухаючи його, тітка Розеліна звела погляд у небо. За купою нагромаджених на візок валіз Офелія не могла до пуття побачити, що діється попереду. Вона скористалася з повороту алеї, щоб уважніше глянути на цього дивного мажордома. Своїм веселим обличчям і бузковим носом п’яниці він нагадував їй радше циркового персонажа, аніж слугу.