У саду при замку в ліхтарному світлі вони побачили пишно вбрані пари, що танцювали. Беренільда із супутницями наближалася, і натовп ставав дедалі щільнішим, перетворюючись на шовкове море, увінчане перуками.
Фальшивий місяць у небі блищав, мов перламутрове сонце, а зорі були подібні до справжнього феєрверку.
Що ж до Арчибальдового палацу, він мовби вийшов з казки. Його прикрашали гостроверхі вежі й незліченні вітражі. Порівняно з ним оселя Беренільди скидалася на сільську хату.
Офелія недовго залишалася в полоні чар. Беренільда, спокійна, мов гладінь озера, ішла крізь натовп, і люди припиняли танцювати. Усі вони мило всміхалися фаворитці й говорили їй щось миле, але очі в них були крижані, особливо в жінок, які перешіптувалися, прикриваючись віялами й вказуючи одна одній поглядами на живіт гості. Від них віяло такою ворожістю, що в Офелії аж подих перехопило.
— Беренільдо, ви втілюєте мистецтво спокушати! — улесливо промовив хтось, перекриваючи голосом музику й сміх.
Офелія вклякла над своїм візком. їм назустріч швидким кроком ішов Арчибальд зі своїм дірявим капелюхом в одній руці й старенькою тростиною в другій, а за ним поспішала зграйка невимовно гарних дівчат.
Побачивши господаря, усі присутні в саду слуги вклонилися. Офелія скопіювала їхню позу. Відставивши візок, вона схилилася з прямою спиною і дивилася на кінчики свого взуття так само довго, як вони.
Коли вона врешті випросталася, то зберегла стриманість і перед широкою усмішкою Арчибальда, і перед його великими блакитними, як небо, очима, коли він цілував руку Беренільди. Офелія трохи сердилася, що він приховав від неї особливу здібність своєї родини. Цей чоловік казав, що не може брехати, а сам прикидався, і це здавалося Офелії такою собі зрадою.
— Вимагати від жінки пунктуальності означає погано знати її, — лукаво відповіла Беренільда. — Запитайте у своїх сестер!
Вона пригорнула до грудей усіх дівчат по черзі, ніби рідних доньок.
— Жданої Мелодіє! Граціє! Світосвітло! Розрадо! Деліціє! А ось і моя маленька Лада! — І вона стиснула в обіймах найменшу із семи сестер. — Я так сумувала за вами!
З-під примружених Мімових повік Офелія нишком переводила погляд з однієї дівчини на другу. Усі вони в білих сукнях здавалися однаково юними, світлокоси-ми й делікатними, ніби відображення в дзеркалі. Вони відповідали на обійми Беренільди ніжністю, що була відверто щиріша, ніж у неї. їхні гарні вологі очі повнилися справжнім захватом.
Кожна із сестер мала на чолі позначку Павутини. Якщо вірити Торнові, кожна з них побачила її обличчя очима брата. Чи згадають вони про неї в присутності Беренільди? Якщо так, добре, що тієї ночі вона не назвала свого справжнього імені.
— Бачу, ви прибули із супроводом, — зауважив Арчибальд, галантно цілуючи руку бабусі, яка аж зашарілася від задоволення. Далі Арчибальд зі щирою усмішкою обернувся до тітки Розеліни, холодної та скутої у своїй чорній сукні, що страшенно дисонувала з кольоровим вбранням інших гостей. Однак саме тому вона привернула увагу Арчибальда.
— Моя компаньйонка, — недбало представила її Беренільда. — Я її вибрала не в надії на приємні бесіди, а радше з огляду на її акушерські здібності.
Тітчині губи стиснулися в ниточку, але вона стрималася і не промовила ані слова — лише люб’язно кивнула.
Коли Арчибальд підійшов до візка з багажем, Офелія зробила над собою зусилля, щоб не відсахнутися. Саме тієї миті оторочки штанів ніби навмисно вп’ялися їй у литки. Вона вже думала, що посланник оглядатиме й Міма, але вій лише поплескав по валізах.
— Складемо ваші речі в моїх покоях. Почувайтеся як удома!
Підійшов Ґюстав і підняв кришку маленької скриньки. Арчибальд узяв з неї вишуканий срібний ланцюжок, на якому висів дуже красивий ключик, оздоблений коштовними камінчиками. Беренільда граційно розвернулася, щоб він надягнув ланцюжок їй на шию. Товариство привітало цю дивну церемонію делікатними оплесками.
— А чи не потанцювати нам трохи? — запропонував Арчибальд, підморгнувши. — Урешті-решт, це бал на вашу честь!