— Мені варто уникати навантажень, — нагадала йому Беренільда, захисним жестом кладучи руку на живіт.
— Тільки один вальс. Ну, два. Дозволяю наступати мені на ноги!
Офелія не без зацікавлення споглядала їхню маленьку гру. Ховаючись за легковажними, майже дитячими манерами, ці двоє, здавалося, без слів говорили одне одному щось інше. Арчибальд не був послужливим, шляхетним лицарем, яким хотів здаватися. Беренільда це знала, і Арчибальд знав, що вона знає. Чого ж у такому разі вони насправді чекали одне від одного? Чи вони сліпо виконуватимуть накази Фарука, а чи спробують якнайкраще розіграти власну партію?
Офелія міркувала про це так само, як і ті двоє, що віддалялися, тримаючись під руку. Серце повільно ожило. Арчибальд на неї навіть не глянув! Вона знала, що її не можна впізнати, але відчула справжнє полегшення, коли успішно подолала це перше випробування.
ЛИС
Отже, друге випробування Офелії-лакея розпочалося. Але що вона мала робити із цими валізами? Беренільда пішла танцювати, не лишивши їй жодних указівок. Бабуся та тітка Розеліна загубилися в натовпі.
Офелія опинилася одна під зірками, між двома плакучими вербами з переповненим багажним візком. Арчи-бальд казав, що розмістить Беренільду у власних апартаментах, але Офелія не мала наміру заходити до замку, як до себе додому. Та й де ж вони містяться, ті апартаменти? Основна незручність, коли ти німий, полягає в тому, що ти не можеш ставити жодних запитань.
Вона нерішуче поглядала в бік слуг, які подавали закуски в садах, сподіваючись, що вони зрозуміють ЇЇ збентеження, але всі вони байдуже відводили від неї погляд.
— Гей! Ти!
Лакей, одягнений у таку саму уніформу, як в Офелії, швидким кроком прямував до неї. Статурою він нагадував шафу для посуду, а волосся в нього було таке руде, що здавалося, ніби на його голові спалахнув вогонь. Офелія зацікавилася ним.
— Ну, байдикуємо? Досить господарям відвернутися, як уже й ґав ловиш?
Коли він здійняв руку, величезну, як калатало, Офелія подумала, що він її зараз приб’є. Натомість він доброзичливо поплескав її по спині.
— Тоді ми порозуміємося. Мене звуть Ренар, і я король ледарів. Ти ніколи раніше тут не бував, еге ж?
У тебе був такий розгублений вигляд у цьому кутку, що мені стало боляче. Іди за мною, хлопчику!
Лакей схопив багажний візок і легко штовхнув його перед собою, ніби це була дитяча коляска.
— До речі, моє справжнє ім’я — Ренольд, — жваво повів він далі, — але всі звуть мене Ренаром, тобто лисом. Я на службі в бабусі монсеньйора, а ти, маленький щасливцю, — ти ж лакей мадам Беренільди? Я б душу продав, щоб наблизитися до такої жінки!
Він пристрасно поцілував кінчики пальців і щасливо всміхнувся, оголюючи білосніжні ікла.
Піднімаючись за ним алеєю, Офелія зачаровано пасла його очима. Цей Ренар змушував її думати про полум’я в каміні.
Йому було приблизно років сорок, але він випромінював енергію справжнього молодика. Він подивився на Офелію здивованими очима, зеленими, як смарагди.
— Щось ти не дуже балакучий! Це я на тебе так впливаю чи ти завжди такий сором’язливий?
Офелія намалювала хрест на губах великим пальцем, і вигляд у неї при цьому був безпомічний.
— Німий? — усміхнувся Ренар. — Мудро. Беренільда знає, як оточити себе людьми, які вміють берегти таємниці! Сподіваюся, що ти ж не глухий? Ти розумієш, що я тобі тут базікаю?
Офелія кивнула. Його акцент був незвичний для вуха, проте не такий яскраво виражений, як у Фісташки. Ренар жваво маневрував багажним візком невеликою вимощеною доріжкою між двома рядками ідеально підстриженої живої огорожі, яка обрамляла замок та сади. Вони перетнули кам’яний ґанок, який виходив на величезне заднє подвір’я. Тут не було ліхтарів, але вікна першого поверху золотими прямокутниками світили в ніч, ізсередини чомусь запітнілі. Пічні труби заплямували рясною кіптявою всю стіну.
— Кухні, — прокоментував Ренар. — Урок номер один, мій хлопчику: ніколи не пхай посадо кухні Місяцесяй-ва. Те, що там відбувається, не для таких маленьких хлопців, як ти.
Офелія повірила йому на слово. Коли вони проходили повз укриті вологою вікна, разом із запахами смаженої риби до них долинали крики, що супроводжували сварку. Вона ризикнула зазирнути крізь незапітнілий клаптик віконного скла й побачила запаморочливий балет срібних супниць, хлібних кошиків, багатоярусної випічки та мечоносів, розпростертих на величезних тарелях.