— Сюди! — покликав її Ренар.
Він скерував візок у прохід службових дверей, розташованих трохи далі. Офелія приєдналася до нього і, пройшовши у двері, побачила стару, холодну, погано освітлену залу. Без сумніву, вона була в приміщенні для слуг. Пара з кухонь вихоплювалася з двостулкових дверей праворуч, поширюючи туман з пахощами приправ вестибюлем. Слуги повсякчас штовхали створи, виносили тарелі або привозили на возиках брудний посуд для миття.
— Я чекатиму тут, біля візка, — сказав Ренар. — А ти повинен зареєструватися в Пап’є-Маше й отримати ключ.
Він показав великим пальцем на скляні двері ліворуч із табличкою «Управитель». Офелія завагалася. Який ключ може їй знадобитися? Беренільда наказала їй наглядати за багажем, і думку про те, щоб довірити його цьому незнайомцеві, вона старанно відганяла.
— Тож іди, візьми свій ключ, — поквапив її Ренар.
Офелія постукала у двері та зайшла до кімнатки. Вона не відразу побачила чоловіка, який сидів за письмовим столом, тримаючи перо в руці. Темний костюм, обличчя сіруватого кольору, цілковита нерухомість зробили його майже непомітиим на тлі стіни, обшитої панелями.
— Ви? — спитав управитель холодним тоном.
Його шкіра була зморшкувата, та ж бо сильніше, ніж зазвичай буває в літніх людей. Пап’є-Маше?
Прізвисько ідеально йому пасувало.
— Ви? — наполегливо повторив він.
Офелія порпалася в кишені, шукаючи рекомендаційний лист, який Беренільда написала спеціально для Міма. Вона передала його управителю, той припасував до ока монокль і похмуро переглянув аркушик. А потім без жодних церемоній дістав з письмового столу реєстр, занурив перо в чорнильницю, нерозбірливо креснув кілька слів і повернув Офелії.
— Підпишіть.
Вказівний палець поцілив у новий запис під довгим списком імен, дат та підписів: Мім, слуга мадам Беренільди. Офелія зобразила незграбний Підпис.
Управитель підвівся, обійшов письмовий стіл та попрямував до ящиків, класифікованих таким чином: «Метрдотель», «Шеф-кухар», «Поварчуки», «Економки», «Покоївки», «Няні», «Білошвейки», «Конюхи», «Кочегари-техніки», «Садівники», «Пташники». Він відсунув шухлядку «Лакеї», навмання дістав маленький ключ і передав його Офелії. На етикетці вона побачила відбиток печатки, на якій, напевно, був зображений герб Місяцесяйва. На зворотному боці Офелія прочитала адресу: «Лазні, 6».
— Ваша кімната, — сказав управитель. — Ви повинні залишити її в тому стані, у якому вона була при заселенні. Не приймайте там жінок, їсти в ній не можна, ми щойно провели там дератизацію. Завжди тримайте ключ при собі — це є підтвердженням вашого права тимчасово перебувати в Місяцесяйві. Ми регулярно проводимо перевірку особи, щоб забезпечити безпеку гостей монсеньйора. Ви повинні щоразу демонструвати цей ключ, інакше вас за необхідності буде викинуто з готелю.
— Ласкаво просимо до Місяцесяйва, — закінчив він свою промову тим самим монотонним тоном.
Офелія вийшла з кабінету управителя, трохи збита з пантелику. Добре, що Ренар усе ще чекав на неї перед багажним візком. Однак вона відчула себе менш упевненою, коли помітила, що він сперечається з кухаркою, обличчя якої аж лисніло від поту.
— Нероба!
— Недолуга куховарка!
— Жирний старий лис!
— Це все м’язи, а не жир! Ти ще в мене скуштуєш, отруйнице.
Офелія поклала руку Ренару на плече, щоб заспокоїти його. Вона не хотіла, щоб її єдиний провідник у неї на очах затіяв бійку із жінкою.
— Паняй звідси, пограй своїми м’язами, — іронічно сказала кухарка. — Твої маленькі подружки тебе вже зачекалися.
Вона театрально прочинила двері й зникла в димі та паровинні, що здіймалося над каструлями. Офелію стривожила сварка, а Ренар натомість розсміявся, завваживши неспокійний вираз обличчя свого нового знайомого.
— Не зважай на те, хлопче. Це моя давня подруга! Ми завжди трохи під’юджуємо одне одного.
Офелія раптом зрозуміла, чому цей чоловік здавався їй дивно знайомим. Він нагадував їй двоюрідного дідуся, хіба що цей чоловік був молодший за нього. Але вона не повинна проводити такі паралелі! Бо коли головний мажордом Місяцесяйва був корумпований, то чому цей лакей має заслуговувати на її довіру?
— Отримав ключа? — спитав Ренар.
Офелії стало ніяково від своїх думок. Вона кивнула.
— Чудово. Доправимо речі, а тоді я з тобою ще побазікаю.
Ренар штовхнув багажний візок до просторого кованого вантажного ліфта, потім натиснув важіль. Він не заблокував гальма, поки вантажний ліфт не дійшов до останнього поверху замку. Там вони перетнули службову кімнату, відведену для покоївок, потім дуже довгий коридор, що налічував десь із десятеро дверей. На кожних дверях значилася золота табличка: «Ніжність», «Веселощі», «Любов», «Мелодія», «Сяйвосвіт», «Грація», «Терпіння».