— Тут, — прошепотів Ренар, показуючи на табличку з написом «Клотильда», — апартаменти моєї пані, бабусі монсеньйора. Вона відпочиває, тому поводитимемося тихенько. Я не хотів би ставати до служби занадто рано.
Офелія насупилася. Уже майже опівніч, смішно спати в такий час. Арчибальд її попередив, що ніч і день не мали жодного сенсу при дворі.
Вона помітила ще одну розкішну кабіну ліфта просто посеред коридору; цей, напевно, був призначений для родини. Далі вона помітила двері, на яких табличка була вкрита чорною хусточкою. Простеживши за її поглядом, Ренар схилився до її вуха.
— Подружня спальня покійного пана та покійної пані, батьків молодих господарів. Минули роки від дня їхньої смерті, але табличку на дверях кімнати й саму кімнату досі ніхто не стирає.
Стерти кімнату? В очах Офелії стояло багато запитань до Ренара, але він нічого не пояснив. Він підкотив багажний візок до дверей у кінці коридору, штамповані букви на яких складалися в ім’я «Арчибальд». Офелія пішла в передпокій, який тут був удвічі більший за вітальню в садибі Беренільди. Величезний камін з рожевого мармуру, високі вікна до стелі, портрети на весь зріст, під кожною стіною книжкові шафи, два кришталеві дзеркала, різьблені меблі — справжні витвори мистецтва... У цієї родини достеменно була манія величі.
З фонографа, який, безсумнівно, хтось постійно заводив, гугняво лунали звуки опери.
Офелія втупилася, трохи шокована, у власне відображення у великому настінному дзеркалі. Обличчя, кругле, немов повний місяць, сиділо на тілі, пласкому, немов дошка. Навіть в образі чоловіка вона не була гарна. Чорне волосся, бліде обличчя. У чорній лівреї та білих галіфе вона нагадувала собі давню світлину.
— Апартаменти пана посланця, — прокоментував Ренар, показавши на зачинені двері. — А тобі сюди.
Він відчинив небесно-блакитні двері на іншому кінці передпокою, які вели до вишуканого гостьового помешкання для пані. Це була велика й світла кімната без зайвих декоративних елементів. Розетка для опалення, окрема ванна, настінний телефон, усі зручності, покликані забезпечити комфорт Беренільді. Арчибальд не жартував, коли говорив своїй гості, що житиме вона в нього, мов королева.
А втім, Офелія була дуже здивована, не побачивши жодного вікна.
— Спочатку це була звичайна гардеробна, — сказав Ренар, підхопивши валізи, — але монсеньйор збільшив її перед приїздом Беренільди.
Офелія завважила, що в Місяцесяйві кімнати за наказом можуть як з’являтися, так і зникати.
Вона допомогла Ренару розвантажити візок: валізи з одягом, скриня із взуттям, шкатулки з прикрасами...
— От незграба! — усміхнувся Ренар, коли Офелія вдруге перекинула купу коробок.
Вони склали всі речі в кімнаті поряд із ширмою. Офелія ще не розуміла всіх тонкощів лакейської роботи, але знала, що їй як лакею не можна торкатися прикрас та вдяганок її пані. Покоївка мала прибрати їх до шафи.
— Покажи мені свій ключ зблизька, — попросив Ренар, коли вони розвантажили все. — Треба налаштувати годинниковий механізм твоєї пані відповідно до твого.
Офелія вже звикла до того, що нічого не розуміє, тож покірно віддала йому свій ключ.
— Лазні, — сказав він, читаючи етикетку. — Бідолашний хлопчино, Пап’є-Маше влаштував тебе поряд із вбиральнею! Ніхто не хотів би там опинитися.
Ренар підійшов до красивого годинника, що стояв на камінній полиці. Наблизившись, Офелія побачила, що він показує слова замість часу: «Зиґзаґ», «Повільний підйом», «Рикошет», «Таємний куток»... Ренар установив велику стрілку на «Лазні». На другому, меншому, циферблаті була низка номерів; там він поставив стрілку на цифрі шість.
— Ось! А тепер — бо я ще той сміливець — я покажу тобі твою кімнату.
Офелія почала підозрювати, що цей рудий здоровань допомагає їй небезкорисно. Він чекає чогось навзаєм, це відчувалося в його усмішках. їй нічого було йому дати, але як це пояснити?
Вони пішли коридором у зворотному напрямку й знову спустилися на вантажному ліфті, цього разу до підвалів замку. Ренар спершу підійшов до пральні та вручив Офелії набір простирадл для спальні; також він роздобув чисту сорочку й панчохи. Потім вони пройшли крізь пральню, склади, сховище та величезну комору. Офелія зовсім розгубилася, коли вони увійшли до дортуарів. Нескінченна серія номерів розгорнулася вздовж звивистих коридорів, що мали назви вулиць. Двері відчинялися й зачинялися, пропускаючи слуг. Одні були знесилені після служби, другі — бадьорі, немов щойно прокинулися, ніби водночас настали ранок і вечір. Усі вони здавалися дуже знервованими, ніби ладні були розізлитися через грюкіт дверей, байдуже привітання чи непривітний погляд. І звідусіль лунали дзвоники.