— Час повертатися, — сказала Офелія. — Я знайшла те, що шукала.
Коли вона вже майже рушила була нагору, то помітила ще один Релікварій, найбільш припорошений, най-загадковіший і найбеитежніший з-поміж колекції Арте-міди. Дівчина не могла піти, не попрощавшись із ним.
Вона повернула ручку — і скляні половинки захисної вітрини роз’їхалися врізнобіч. Офелія поклала руку в рукавичці на палітурку Книги, тієї самої Книги, і відчула таке саме сум’яття, що було охопило її, коли вона зробила це вперше. Офелія не змогла прочитати жодної емоції, думки чи наміру. Жодного сліду. І не лише через рукавички зі спеціальної тканини, що створювала неподоланний бар’єр між читцем і світом предметів. Колись Офелія вже торкалася Книги голими руками, як і інші читці до неї, але Книга просто не хотіла розгортатися перед ними.
Офелія взяла Книгу до рук, погладила корінець, погортала м’які сторінки. Вони були вкриті химерними арабесками давно забутого письма. Офелія ніколи в житті не торкалася чогось подібного. Зрештою, чи можна назвати книгою те, що не має ні щільності пергаменту, ні м’якості звичного паперу? Страшно визнати, але це найбільше нагадувало знекровлену людську шкіру. Винятково довговічну шкіру.
Тож Офелія ставила собі ритуальні запитання, над якими міркували й до неї багато поколінь архіваріусів та археологів. Яку історію розповідає цей дивний документ? Чому Артеміда неодмінно хотіла мати його у своїй особистій колекції? І що означає напис, вибитий на фундаменті Релікварію: «Під жодним приводом не намагайтеся знищити цю Книгу»?
Офелія візьме із собою всі свої запитання на інший кінець світу, де нема ні архівів, ні музеїв, ні обов’язку пам’яті. Нічого важливого для неї.
Згори долинув голос хрещеного й луною розлігся під низькими склепіннями другого підземелля:
— Піднімайся! Я дещо роздобув для тебе!
Офелія востаннє торкнулася Книги й закрила вітрину. Вона попрощалася з минулим, як і належало.
Тепер варто подумати про майбутнє.
ЩОДЕННИК
«Субота, 19 червня. Ми з Родольфом успішно при-були. Полюс геть не такий, яким я його уявляла. Здається, мене ще ніколи й ніщо так не вражало. Мадам посланниця люб’язно прийняла нас у своєму маєтку, де панує вічна літня ніч. Я приголомшена від такої кількості дивовиж. Місцеві мешканці дуже чемні й уважні, а їхні здібності неможливо навіть осягнути».
— Чи можу я перервати ваші заняття, кузино?
Офелія здригнулась, і її окуляри — разом з нею. Занурившись у подорожні нотатки прабабці Аделаїди, вона не помітила, як зайшов цей усміхнений клаповухий коротун з капелюхом-габіком у руці. На вигляд хлопцеві було не більше п’ятнадцяти. Широким жестом він показав на зграйку веселих парубків, що гиготіли неподалік, схилившись над старою друкарською машинкою.
— Я і мої кузени просимо у вас дозволу прочитати кілька дрібничок у вашому шанованому музеї.
Офелія мимоволі насупилася. Вона, звичайно, не могла знати особисто всіх членів сім’ї, які проходили через турнікет біля входу до Музею примітивної історії, але добре пам’ятала, що із цими шибениками ще не стикалася. З якої ж гілки генеалогічного древа вони походять? Корпорації капелюшників? Касти кравців? Плем’я кондитерів? Хай там як, але вона була впевнена: підлітки налаштовані зробити якусь капость.
— Я до ваших послуг, — відповіла Офелія, відставляючи горнятко з кавою.
Її підозри підтвердилися, коли вона пішла назустріч банді мсьє «габіка» — занадто вже весело вони вишкірялися.
— А ось і унікальний експонат музею! — протуркотів ватажок, виразно міряючи поглядом Офелію.
Вона подумала, що іронія могла б бути тоншою. Офелія знала, що не надто приваблива: абияк заплетені коси кидали темні тіні на її обличчя, шалик тягнувся підлогою. Стара грезетова сукня, недоладні чоботи та її власна безнадійна незграбність доповнювали образ. Вона не мила волосся вже тиждень і вдягнула першу-ліпшу сукню, не переймаючись своїм виглядом.
Сьогодні ввечері Офелія мала вперше зустрітися зі своїм нареченим. Він прибув із Полюса, щоб познайомитися з її родиною, і мав залишитися на кілька тижнів, а по тому забрати Офелію на Велику Північ. Залишалася невелика надія видатися йому такою бридкою, щоб він, поглянувши на неї, одразу відмовився від шлюбу.
— Не торкайтеся! — сказала вона здорованеві, що простягнув пальці до балістичного гальванометра.
— Що ви там шепочете, кузино? — в’їдливо спитав він. — Говоріть голосніше, я не почув.