Приголомшена гомоном навколо, з купою простирадл у руках, Офелія ледве чула Ренара, який ішов попереду, ступаючи сягнистими кроками.
— Дортуари діляться на частини, — пояснював він. — Кухарі — з кухарями, садівники — із садівниками, покоївки — з покоївками, лакеї — з лакеями. Ну ж бо поквапся, хлопче! — раптом вигукнув Ренар, поглянувши на кишеньковий годинник. — Нагорі ось-ось розпочнеться свято, і моя пані нізащо не схоче його пропустити.
Коли він відкинув кришку годинника великим пальцем, Офелії раптом привидівся Торн із кишеньковим годинником у руці, який здавався занадто великим для свого стільця, на якому сидів. Це було всього декілька годин тому, а здавалося, що минуло кілька днів. Чому вона раптом згадала про нього?
Офелію повернула в реальність поява жінки за поворотом у коридор, яка кинула на неї суворий погляд. Гострий і відвертий у своїй прискіпливості. Чорне скло монокля затуляло її ліве око. Вона оглянула Офелію з голови до ніг мовчки, пильно, без тіні усмішки, так, що та зніяковіла.
Ренар низько їй вклонився.
— Вітаю, моя.красуне! І куди ж ти занурила свої рученята цього разу?
Те саме запитання виникло і в Офелії. Жінка, вдягнена в уніформу механіка, з голови до ніг була вкрита сажею. Її коротко підстрижені кучері, темні як ніч, гострими пасмами падали на щоки.
— Я йду з котельні, що працює як їй заманеться, — відповіла вона похмуро. — А це з тобою хто?
Вона знову зупинила на Офелії важкий погляд яскраво-блакитних очей.
Ця жіночка була не набагато старша за неї, але напрочуд чарівна.
— Лакей мадам Беренільди, — засміявся Ренар. — Я ще навіть не знаю, як його звати, він не дуже балакучий!
— Вигляд у нього цікавий.
— Та ну, жартуєш, певне! Малий потрапив сюди вперше, і я йому показую деякі хитрощі.
— Авжеж, безкорисливо? — іронічно відповіла жінка.
— Хлопчику, — сказав Ренар, звертаючись до Офелії, — ця чарівна брюнетка — Ґаель, наш механік. Це вона стежить за опаленням, сантехнікою та всіма трубами.
— Я не ваш механік, — пробурчала Ґаель, — я служу мадам Хільдеґарді.
— А оскільки Матінка Хільдеґарда є архітектором Мі-сяцесяйва, — лагідно відповів Ренар, — це одне й те саме.
Механік проігнорувала хусточку, яку їй простягнув Ренар, і пройшла повз нього, примудрившись зачепити стегном Офелію так, що купа простирадл, які вона тримала в руках, упала на підлогу.
Ренар, спохмурнівши, засунув хусточку до кишені.
— Схоже, ти упав їй в око. Але зась! Вона вже давно подобається мені.
Офелії, яка заходилася підбирати простирадла, хотілося його заспокоїти. Останнє, що їй би спало на думку, — це залицятися до красуні-механіка.
— Лазні! — нарешті оголосив Ренар, пройшовши ще кілька коридорів.
Вони опинилися у вузькому задушливому проході з вологої пліснявої цегли. Офелія встромила ключ у замок дверей номер шість. Ренар запалив газову лампу й зачинив за собою двері. Коли Офелія побачила особистий простір, у якому їй доведеться жити найближчі місяці, у неї пересохло в роті. Брудні стіни, хитке ліжко, стара мідна ванна, жахливий сморід... Це було огидно.
«Ви повинні залишити кімнату в тому стані, у якому вона була при заселенні», — якось так сказав управитель. Що ж, дотепний жарт.
— Ось, мій хлопчику, — сказав Ренар, показуючи на дошку над ліжком, — це твоє нове жахіття.
На дошці була низка дзвіночків, кожен з яких приєднали до відповідних наліпок: «Бальна зала», «Більярдна», «Чайний салон», «Кімната для куріння», «Бібліотека»... Ренар показав на дзвіночок «Спальня».
— Тепер ти житимеш відповідно до особистого годинника твоєї пані. Ти засинатимеш і прокидатимешся одночасно з нею. У Місяцесяйві це може статися будь-коли. Монсеньйор завжди сповнений натхнення розважати гостей, і тебе можуть викликати і вдень, і серед глупої ночі.
Ренар схопив табурет, умостив на нього свою масивну фігуру й вказав Офелії сісти навпроти нього.
— Тепер побалакаємо.
Офелія з купою простирадл влаштувалася на ліжку, ніжки якого одразу просіли під вагою.
— Любий хлопче, тобі трапилася рідкісна перлина. Я старанно працюю в Місяцесяйві вже двадцять три роки, досвіду в мене не бракує. І я не якийсь там пройдисвіт, що роєм рояться довкіл. Коли я побачив твої круглі мов блюдця оченята, я відразу сказав собі: «Ре-нольде, цього малого з’їсть перший-ліпший, ти мусиш його підтримати».