Офелія замислено поглянула на свої затягнуті в рукавички руки, піднявши їх над обличчям. Зараз їй як ніколи бракувало музею примітивної історії. Коли їй востаннє випадала нагода прочитати щось? Невже ці десять незграбних пальців, які нічого не вміють, окрім як проводити експертизу, відтепер підкорятимуться лише забаганкам Беренільди?
Офелія поклала руки на матрац. Її охопила ностальгія. Від самого прибуття на Полюс вона не отримала жодного листа від батьків, сестри чи двоюрідного дідуся. Чи про неї вже забули?
«Не варто мені тут затримуватися, — міркувала вона, розтягнувшись на ліжку. — Я можу знадобитися Беренільді».
Попри це вона безвладно віддалася звукам, що лунали в спальні. Квапливий цокіт підборів. Дзеленчання дзвіночків. Шум води у вбиральні за стінкою.
Стеля раптом поворухнулася і наїжачилася високими соснами. Павутиння перетворилося на дику хащу, яка розкинулася, скільки сягало око. Офелія знала, що за тим лісом є якась земля, потім море, а далі міста, неуппсоджені, без розломів, адже це був старий світ. Пейзаж став розмитим, і вдалині виринула висока худа постать. Якась сила потягнула Офелію проти її волі до цього чоловіка, який тицьнув їй під ніс годинник.
«Ваша доля справді турбує мене».
Офелія аж підстрибнула, коли прокинулася. Вона ошелешено поглянула на стелю своєї кімнати. Невже Торн справді міг таке сказати? Вона підвелася, і застогнали пружини ліжка. Знявши окуляри, дівчина протерла очі. Так, він сказав саме це. Отже, вона докладала надто великих зусиль, щоб усе лишалося на дні, але зараз воно вихоплювалося на поверхню, мов повітряна бульбашка. З Офелією завжди було саме так: вона реагувала трохи із запізненням.
Тепер вона нервово крутила окуляри в руках. Торн переймався її долею? Якщо так, то він це показував у дуже дивний спосіб. Вона й не знала, що про це думати.
Офелія раптом занепокоїлася: котра година? Вона знову нап’яла окуляри, що зникли на фальшивому білошкірому обличчі Міма. Просунувши голову в напів-прочинені двері, вона поглянула на годинник у коридорі.
Довелося довго вдивлятися в стрілки. Якщо вони правильно показували час, то зараз була п’ята ранку! Як вона могла стільки проспати, навіть не помітивши цього? їй здавалося, що вона ледве встигла стулити повіки.
Офелія зірвалася бігти, але одразу ж уповільнила кроки. Вона мало не забула ключ від дверей. Управитель дуже чітко все їй пояснив: без ключа вона не має права перебувати в Місяцесяйві.
Вона трохи поблукала в плетиві коридорів. Поспішаючи кудись, її штовхали слуги. Вона постійно потрапляла в глухі кути. Невже Арчибальдові гості ще не полягали о такій порі? Якщо знехтувати обов’язками, Беренільда запустить у неї кігті жорстокіше, ніж будь-коли.
Вона врешті знайшла гвинтові сходи і, ледь ступивши на нижню сходинку, опинилася нагорі. Офелія довго про це не думала, бо вже стала звикати до химерних перетворень тутешнього простору.
Сходи вивели її в довгий, без вікон службовий коридор. По одній зі стін тягнулися незліченні двері з табличками: «Музичний салон», «Будуар прянощів», «Курильня для чоловіків», «Курильня для чоловіків»... Проминаючи їх, Офелія зрозуміла, що цей коридор тягнеться навколо всього замку. Вона врешті наважилася вибрати двері з табличкою «Внутрішня галерея», а далі спробувала розібратися в плетиві проходів, але всі вони здавалися однаковими: лискуча паркетна підлога, красиві настінні дзеркала й оксамитові банкетки.
Офелія скинула бровами, побачивши в глибині альковів пари, що звивалися в пристрасних обіймах, а потім насупилася, коли побачила жінок у самих лише спідницях, що пройшли передпокоєм, голосно сміючись. Арчи-бальдове свято почало здаватися їй сумнівним.
Дівчина зазирала в кожні напівпрочинені двері, припадала обличчям до кожного віконечка. Великим столом спокійно походжали павичі. У театральній залі під овації глядачів двоє чоловіків розігрували пародійну дуель, водночас декламуючи вірші. У саду молоді аристократи розважалися автоперегонами серед квітників. Крізь густі випари курилень Офелія бачила, що багато хто з вельмишановних гостей розгубив свої перуки, а деякі, навпаки, не мали на собі нічого, крім них. У бібліотеці літні пані вголос читали розпутні книжки, і дівчина оці-пеніла, побачивши серед них Торнову бабцю, яка реготала разом з усіма. Вона ніде не бачила ані Беренільди, ані тітки Розеліни й не знала, радіти чи непокоїтися.
У всіх залах стовбичили жандарми в трикутних капелюхах та синьо-червоній формі. Вони лишалися насторожі, пильно в усе вдивлялися і нагадували іграшкових солдатиків. Офелія не розуміла, навіщо вони тут.