Увійшовши до гральної кімнати, вона полегшено зітхнула, побачивши тітку Розеліну (її легко було впізнати завдяки чорній сукні), яка спала на канапі. Офелія злегка поторсала її за плече, але не змогла розбудити. Повітря тут повнилося наркотичними випарами, очі защипало від сліз. Дівчина поглянула на картярів та більярдників: майже всі позасинали за своїми столами. Лакеї, тихі, мов тіні, пропонували найстійкішим коньяк та сигари.
Арчибальд лежав у кріслі, закинувши на спинку схрещені ноги й потягуючи кальян. Його погляд блукав десь у порожнечі задумливо й меланхолійно, без жодного сліду звичної усмішки. Офелія подумала, що цьому чоловікові ніколи й нізащо не довірятиме. Треба ж таке утнути — організовувати оргію на честь вагітної жінки!
У глибині кімната, напівлежачи на софі, Беренільда грала в шахи, сонними жестами переставляючи фігури. Офелія попростувала до неї. Нехай вона не могла говорити, але мала знайти спосіб переконати її повернутися до своєї кімнати разом з тіткою Розеліною, поки тут іще не почалися справжні неподобства. Уклонившись, вона клацнула підборами, як робили всі слуги, щоб сповістити про свою присутність, але Беренільда ледве глянула на неї і продовжила партію, ніби її тут не було.
Офелія почувалася, мов меблі.
— Обережно, шевальє, — солодким голосом прожебоніла Беренільда, висуваючи вперед свою туру. — Зараз вашій королеві буде непросто.
«Шевальє?» Лакеям не можна роздивлятися аристократів, однак Офелія не змогла стриматися, позирнула на сусіднє крісло й страшенно здивувалася. Суперник Беренільди (золотаві кучері, пухкі щоки, круглі окуляри) здавався безмежно засмученим. Він гриз собі нігті. З вигляду йому було не більше десяти років. Ніжки в пантофлях ледь торкалися підлоги. Що ця дитина робила тут о такій порі?
— Шах королю, — повідомила Беренільда.
Шевальє смачно позіхнув і перекинув свою фігуру тильним боком руки.
— Якби мене вчив мсьє Торн, — сказав він, ледве ворушачи язиком, — я грав би в шахи ліпше.
— Шевальє, я подбала про те, щоб ви мали найкращого наставника. Ваш успіх беззаперечний, запевняю. І, по щирості, я б жодній дитині у світі не побажала мати мого племінника за вчителя.
Умочивши в склянку з молоком печиво, шевальє почав гризти його, розсипаючи крихти на свої чудові оксамитові штанці.
— Перепрошую, мадам. Я цілком погоджуюся з вами й дуже вдячний за все, що ви робите для мене.
— Вам добре в дядька?
— Так, мадам. Він трохи недочуває, алея добре ладнаю з його собаками.
Офелія не вірила своїм очам, особливо зважаючи на те, що зовсім нещодавно вона бачила чоловіків та жінок, що поринули в розгул.
На неї вже почали діяти наркотичні випари цієї кімнати. Аж ніяк не хотілося впасти на канапу поруч із тіткою Розеліною. Вона могла покашляти, щоб нагадати Беренільді про себе, але, з іншого боку, боялася виказати себе. Коли сам шевальє звів на неї погляд очей за товстими, мов із пляшкового скла, окулярами, вона аж підстрибнула. Від повік і аж до брів тягнулося татуювання Міражників.
— Ви служите мадам? Працюєте в маєтку? Вам подобається моя кімната?
Офелія замість відповіді лише дурнувато кліпала очима. Отже, дитяча кімната належала йому? Що ж, допитливість шевальє бодай очутила Беренільду.
— Вибачайте, шевальє, але вже доволі пізно, — сказала вона, удаючи, що стримує позіхання. — Я чудово танцювала й розважалася!
— Мадам, — сказав хлопчик, ввічливо схиляючи голову. — Якщо забажаєте, продовжимо нашу розмову іншим разом.
Офелія мерщій простягнула руку Беренільді, побачивши, що та нетвердо стоїть на ногах. Її очі, зазвичай такі вологі, застигли, мов скляні. Вона пила й курила більше, ніж дозволяв би здоровий глузд, і Офелія добре розуміла, що, зважаючи на її стан, це було справжнім божевіллям.
— Що це ви коїте? — спитала Беренільда в Арчибальда, який розтягнувся вниз головою в кріслі.
Вийнявши з рота мундштук кальяну, він видихнув блакитний димок. Старий циліндр скотився з голови, і світле волосся звішувалося аж на килим.
— Я споглядаю своє існування з іншої точки зору, — серйозно пояснив він.
— Лишенько! І що ж ви там бачите?
— А бачу я те, що, хоч з якого боку глянь, воно геть позбавлене сенсу. І що в цій позі кров приливає до голови, — додав він, криво посміхнувшись. — Ви вже покидаєте нас? Бажаєте, щоб я вас провів?
— Ні-ні, продовжуйте свою медитацію.
Офелія зрозуміла, що тепер опікуватися цією справою повинна вона. Беренільда всією своєю вагою привалилася до її плеча, і дівчина твердо тримала її, ведучи гральною кімнатою та коридорами. На щастя, вони швидко прийшли до красивих золотих ґраток ліфта.