— Я справді почуваюся якось дивно. Боюся, що була необережна.
— Пошукаю вам нічну сорочку, — сухо промовила тітка Розеліна.
Розкинувшись на ліжку у своїй гарній зім’ятій сукні, Беренільда раптом стала здаватися такою беззахисною, що серце Офелії мимохіть прихилилося до неї. «Я мала б ненавидіти цю жінку, — міркувала вона. — Це примхлива, самозакохана егоїстка, яка кроку не ступить, не прорахувавши все заздалегідь. Тоді чому я відчуваю, що повинна дбати про неї?»
Підтягнувши до ліжка стілець, дівчина сіла. Вона щойно зрозуміла, що її справжній обов’язок тут, поза сумнівом, полягатиме саме в цьому — захищати Бере-нільду від її ворогів, родичів... і від неї самої.
БІБЛІОТЕКА
Кілька тижнів після цього були найдивніші в житті Офелії. Не минало жодного дня — або радше ночі, бо в Місяцесяйві ніколи не наставав день, — щоб Арчи-бальдові не закортіло влаштувати бал-маскарад, великий бенкет, театральні етюди або якусь химерію власного винаходу. Беренільда вважала за свій обов’язок приходити на всі свята. Вона підтримувала розмову, всміхалася, вишивала, танцювала, а потім, опинившись у затишку своєї кімнати, падала від виснаження. Ці моменти слабкості тривали недовго: Беренільда одразу квапилася знову з’явитися на публіці, ще більше засліплюючи всіх своєю вродою.
— Двір кориться волі найсильнішого, — повторювала вона Офелії в ті рідкісні моменти, коли вони лишалися на самоті. — Викажіть перед іншими бодай незначну слабкість — і наступного ранку всі пліткарі лише про те й говоритимуть, що вам кінець.
Усе це було дуже мило, але відтепер Офелія теж мусила жити в цьому ритмі. У кожній залі Місяцесяйва висів «годинник для челяді» — маленький пристрій, на якому досить було навести стрілки на потрібну кімнату в дортуарі, щоб з будь-якого місця в замку викликати свого лакея. Дзвіночки на вулиці Лазень, 6, дзеленчали о будь-якій порі дня і ночі, не лишаючи Офелії спочинку, і траплялося, що вона засипала, подаючи чай.
Догодити Беренільді було нелегко. То вона вимагала глазурованих хлібців, то імбирного печива, то м’ятного тютюну, то ослінчика для ніг заздалегідь визначеної висоти, то подушок без пір’я... А шукати все це доводилося Офелії. Вона підозрювала, що Беренільда просто використовує ситуацію, але не могла позаздрити і своїй тітці, приреченій на долю безликої компаньйонки.
Крім того, Арчибальд іноді влаштовував тривалі сеанси бездіяльності, коли гостям дозволяли тільки сидіти й курити. Хто під час таких прийомів читав або тихенько перемовлявся, щоб розвіяти нудьгу, на тих дивилися дуже несхвально. Офелія обожнювала б ці заходи, якби не мусила супроводжувати Беренільду й стояти поруч із нею в хмарі опійних випарів.
Однак найбільшою проблемою для Офелії були вбиральні. У жіночі вона заходити не могла з огляду на свій лакейський маскарад, що ж до чоловічих, то там дуже бракувало можливості усамітнитися. Доводилося чекати моментів, коли нікого немає, а такі випадали нечасто.
Догляд за речами теж був непростим заняттям. Вона могла носити свої сорочки, хусточки, панталони та штани в пральню, а от іншої лівреї не мала — без неї ж вона не могла прикидатися Мімом. Тому доводилося прати її самотужки в умивальнику в кімнаті, вдягати мокру й сушити вже на собі.
Вона так часто потерпала від нежитю, що навіть Ренар врешті зглянувся на неї.
— Шкода, що тебе запхали до такої вогкої діри, хлопче! — зітхнув він, побачивши, як Офелія прочищає ніс просто на роботі. — Прикоти мені ще годинничок, і я домовлюся з Ґаеллю, щоб тобі підключили обігрівач.
Легко було йому казати. Відколи Офелія почала працювати на Беренільду, вона не мала жодної вільної хвилинки, щоб кудись вирватися. Та й розбивати Арчи-бальдів фаянсовий посуд — навряд чи найліпший спосіб домогтися особливого ставлення до себе. На щастя, дуже цінною союзницею стала Торнова бабця: саме вона дала їй перший зелений пісочний годинник, дякуючи за принесену шаль. Шукаючи табакерку, Офелія зустріла Ренара, який саме збирався подати трав’яного чаю пані Клотильді, і скористалася із цієї нагоди, щоб віддати йому свої чайові.
— Вітаю, хлопче! — зрадів той, миттю ховаючи годинник до кишені. — Я слів на вітер не кидаю. Зараз проведемо твій перший урок.
Він нишком показав їй поглядом на жандармів, які стояли в коридорі.
— Ці добродії не просто так тут стовбичать, — дуже тихо прошепотів Ренар. — Вони охороняють безпеку родини та гостей. Кожен з них має білий пісочний годинник і може виписати квиток у небуття! Досить загубити ключа бодай раз, зробити найменший підозрілий жест — і на тебе накинуться.