Того ж таки дня Офелія знайшла собі ланцюжок, щоб завжди носити ключ на шиї, і відтоді щоранку перевіряла, чи він там. їй аж ніяк не хотілося ризикувати.
Загалом вона розуміла ці заходи безпеки. Арчибальд надавав притулок аристократам, які боялися за своє життя, відомим міністрам, фавориткам, до яких ревнували чоловіки. Крім того, Офелія усвідомила, що тут ніхто ні до кого не відчуває щирої приязні. Міражники скоса дивилися на те, що Беренільда серед них, але й самі не довіряли Арчибальду та його сестрам, на ласку яких покладалися. Тут багато всміхалися одне одному, але очі лишалися нещирими, слова — двозначними, а в повітрі немовби розливалася отрута. Ніхто нікому не звірявся у своїх думках, і всі ці люди пірнали у святковий вир лише для того, щоб забути, як сильно вони бояться одне одного.
З-поміж них усіх Офелію найбільше бентежив маленький шевальє. Він здавався таким юним, таким добре вихованим, таким недолугим у тих своїх окулярах з товстими скельцями, що справляв враження цілком безневинної істоти. Однак поруч нього всі почувалися незатишно, особливо Беренільда, а він наполегливо шукав її товариства. Говорячи з ним, вона ніколи не дивилася йому в очі.
Невдовзі Офелія відкрила для себе й нові обличчя в Місяцесяйві. Багато хто із чиновників приходив і зникав, з’являючись начебто ненадовго. Вона бачила, як ці люди сунуть до ліфтів у центральній галереї замку, за якими пильно спостерігає варта. Дехто спускався лише за кілька днів, а інших узагалі більше не бачили.
Зустрівши когось, хто заходив у такий ліфт, Беренільда завжди відверталася. Офелія зрозуміла, що вони їдуть у Вежу Фарука. Ошелешена своєю здогадкою, вона уважно роздивлялася посольство із саду. Будівля замку здавалася чітко окресленою в просторі: вежі, дахи, турелі — усе це спокійно здіймалося до нічних зірок. Однак попри цю видимість деякі ліфти сягали вище неба, у невидимий світ.
— Другий урок, — сказав Ренар, коли Офелія передала йому ще один пісочний годинник. — Ти побачиш, що тутешня архітектура дуже плинна. Ніколи не затримуйся надовго в службових приміщеннях, якщо більше нікого там не бачиш. Матінка Хільдеґарда вже знищила кілька кімнат, з яких не встигли вийти наші товариші.
Офелія здригнулася, оповита жахом.
Вона ще ніколи не зустрічала Матінку Хільдеґарду, але дещо дізналася з розмов про неї. Це була архітек-торка-іноземка, яка прибула з віддаленого й маловідомого Ковчега-на-Землі. Тамтешні мешканці виробляли з простором що хотіли, розтягуючи його, мов гумовий. Офелія врешті зрозуміла, що в Місяцесяйві із законів фізики знущалися не ілюзії Міражників, а неймовірні здібності Матінки Хільдеґарди. Кімнати замку були надійнішими за сейфи — а все завдяки тому, що кожен оберт ключа замикав їх в окремому просторі, тобто відділяв від решти світу, і туди ставало абсолютно неможливо дістатися.
Роздобувши олівець та аркуш паперу, Офелія змусила Ренара за сніданком у буфетній накреслити їй план усіх приміщень. Вона вже втомилася блукати наосліп у цьому химерному просторі. Скільки сходів вели туди, куди просто не могли ніколи дістатися? Скільки зал оздобилися вікнами, які нікуди не виходили?
— Овва! Ти забагато від мене хочеш, — сказав Ренар, чухаючи свою руду гриву. — Спробуй-но втиснути на один аркуш усі кімнати, у яких більше простору, ніж мало б бути... Ну, чого тобі?
Офелія постукала олівцем по коридорчику, призначення якого взагалі не розуміла.
— Це? — перепитав Ренар. — Це називається Роза Вітрів. їх тут чимало таких. Невже ніколи не бачив?
Узявши олівець, він домалював довгі стрілки, що розходилися навсібіч.
— Завдяки цій Розі Вітрів ти можеш скоротити шлях до садів біля каскадів, до великої їдальні, чоловічої курильні й дверей до службового коридору. Уся річ у тім, щоб запам’ятати кольори дверей. Зрозумів принцип?
Роздивляючись накиданий план, Офелія збагнула, що їй доцільніше розвивати пам’ять, аніж здатність орієнтуватися. Кортіло запитати в Ренара, де ця славнозвісна Матінка Хільдеґарда, якою їй уже голову проточили, але, на жаль, німота не давала їй такої можливості.
Це не завадило багато чого від нього навчитися — у будь-якому разі набагато більше, ніж від Беренільди з Торном. Обідаючи з Мімом, Ренар ставав дедалі балакучішим. Іноді вій давав поради, навіть не отримуючи пісочних годинників.
— Хлопче, нізащо не можна однаково вітатися з герцогом і бароном, навіть якщо вони з однієї родини!
Одному вклоняєшся так низько, щоб коліна свої побачив, а другому просто киваєш головою — та й годі.