Офелія стала краще орієнтуватися серед усіх цих аристократів. Вона вже навіть розуміла систему рангів і численні винятки з неї. Титули призначали або за володіння аристократів у Місяцесяйві чи в провінціях на Полюсі, або за особливі заслуги, або за привілеї, що їх надав Фарук. Часом поєднувалися всі три причини отримання титулу.
— Та кожному зрозуміло, що всі вони геть ні на що не здатні! — обурилася Ґаель. — Пнеться воно кудись, пришпилює фальшиві сонця до штучного неба, а насправді й котел полагодити не втне.
Офелія ледь не вдавилася своїм рагу із сочевицею, а Ренар скинув догори свої схожі на щітки брови. Інженерка зазвичай не втручалася в їхні розмови, але сьогодні сіла з ними вечеряти, не чекаючи запрошення. Поштовхом відсунувши Ренара на лаві, Ґаель розкинула лікті на столі й хижо зиркнула на Офелію своїм яскраво-блакитним оком. Половини обличчя не було видно з-за коротко остриженого темного як ніч волосся і чорного монокля в оці.
— Ну ж бо, ти, послухай мене! Я давно вже до тебе придивляюся і мушу сказати, що ти цікавий персонаж. Ходиш тут з наївним виглядом, а сам рознюхуєш, хто є хто й що тут до чого. Ти собі часом не шпигун?
Ґаель так наголосила на цьому слові, що Офелії стало незатишно. Невже ця жінка з безцеремонними манерами захоче виказати її Арчибальдовим жандармам?
— Чого тобі скрізь ввижається погане, кралечко? — втрутився Ренар, іронічно всміхаючись. — Цей бідолаха нічого в житті не бачив, крім невеличкого маєтку своєї господині. Не дивина, що він тут розгубився. Та й узагалі не втручайся в те, що я йому розповідаю: це наша з ним справа.
Ґаель на нього навіть не глянула. Вона не зводила очей з Офелії, а та намагалася невинно жувати сочевицю.
— Навіть не знаю, — пробуркотіла врешті вона. — Не можу я тебе розкусити.
Ляснувши рукою по столу на підтвердження цих слів, інженерка підвелася так само стрімко, як сідала.
— Не до вподоби мені це, — зізнався Ренар, коли вона пішла. — Схоже на те, вона справді поклала на тебе око. А я ж до неї роками стежку топчу...
Офелія доїла свою вечерю. їй стало трохи тривожно. Вона грала роль Міма не для того, щоб привертати до себе увагу.
Потім вона подумала про те, як Ґаель описала аристократів. У цьому світі ніхто не цінував слуг. Вони вели свій рід не від нащадків Фарука, а від простих людей, тож мали компенсувати брак надприродних здібностей фізичною працею. Тут було про що замислитися. Отже, Мі-ражник, який плете павутиння ілюзій, більш вартісний за людину, яка пере йому білизну й готує їсти?
Що ближче Офелія пізнавала світ Полюса, то більше розчаровувалася. Вона прийшла сюди, сподіваючись знайти людей, на яких можна покластися, а натомість бачила поряд лише розбещених дітей-переростків, починаючи від господаря замку... У голову не клалося, як високі обов’язки посланника могли довірити такому нахабі, який тільки те й робив, що кидав виклик усім нормам. Він ніколи не розчісувався, голився лише вряди-годи, виставляв на огляд дірки в кожній рукавичці й капелюхові, але ніщо не могло кинути тінь на його ангельську вроду. І цю вроду він використовував — нещадно зловживаючи — проти жінок. Зараз Офелія ліпше розуміла, чому Беренільда з Торном застерігали її від спілкування з ним: Арчибальд мав якийсь неймовірний хист схиляти жінок до переступу. Усі гості опинялися в нього в ліжку, а потім він говорив з їхніми чоловіками так відверто, що падала щелепа.
— Ви жирний, як боров! — розреготався він якось перед головою купецької гільдії. — Начувайтеся: ваша жінка найменш задоволена з усіх, яких я мав приємність відвідувати.
— Здається мені, вас дуже цікавить моя сестра Делі-ція, — мило звертався він до хранителя печатки. — Якщо бодай торкнетеся її, на жодному ковчегу не буде чоловіка з рогами, більшими за ваші: я особисто про це подбаю.
— Вам хоч іноді випадає виконувати свою роботу? — запитував він в офіцера варти. — Казав я вчора вашій дружині, що в Місяцесяйво заходять, як у пивницю! Я не дуже й проти, але мені вже випадало зустрічати людей, яких я аж ніяк не чекав тут побачити, та ще й у місцях, де вони б нізащо не мали опинитися...
Почувши ці слова, Офелія мало не перекинула на сукню Беренільди тацю з тістечками. Вона непомітно постукала по дереву. Арчибальд поки що ані словом не прохопився про їхню зустріч. Якщо вся Павутина бачила цю сцену його очима (здавалося, Торн у це вірить), то його сестри також скромно мовчали. Може, вони давно забули про ту подію? Чи лише чекали вдалого моменту, щоб поговорити з Беренільдою? Офелія постійно почувалася так, ніби ходить над прірвою.