Проте одного ранку вона помінялася ролями з Арчи-бальдом, дізнавшись деякі його таємниці. Настав один з тих рідкісних спокійних моментів, коли гості ще відпочивали після минулої пиятики й метроном Місяцесяйва завмер. Крім якогось аристократа з осклянілими очима, який вештався коридорами, наче сомнамбула, лише декілька слуг поралася на першому поверсі.
Офелія спустилася пошукати книжечку поезій, яку терміново зажадала Беренільда, — примхи вагітних часом дивні. Прочинивши двері бібліотеки, дівчина спершу подумала, що окуляри зіграли з нею якийсь жарт. Зникли рожеві крісла й кришталеві дзеркала. Пахло пилюкою, меблі стояли по-іншому, і Офелія не могла впізнати книжок на полицях. Позникали й сороміцькі твори, і філософські трактати про насолоду, і сентиментальні поезії. Тепер тут стояли спеціалізовані словники, якісь дивні енциклопедії, а головне — солідний корпус лінгвістичних досліджень: семіотика, фонологія, криптоана-ліз, типологія мов... Звідки в легковажного Арчибальда взялася така солідна книгозбірня?
Зацікавившись, Офелія навмання розгорнула пер-шу-ліпшу книжку: «За часів, коли наші предки розмовляли різними мовами...» Здригнувшись, вона мало не впустила її на підлогу, почувши за спиною голос Арчибальда:
— Вам подобається така література?
Озирнувшись, Офелія зітхнула з полегшенням: зверталися не до неї. Увійшовши, вона спершу не побачила в глибині бібліотеки Арчибальда з якимось іншим чоловіком. Вони схилилися над пюпітром для читання і, очевидно, також не помітили її.
— Звісно. Цей екземпляр відтворено дуже якісно, — зазначив Арчибальдів співрозмовник. — Якби не мій фаховий досвід, я вважав би, що переді мною оригінал.
Він говорив з акцентом, якого Офелія не могла розпізнати, бо ніколи досі не чула. Сховавшись за шафами, вона розмірковувала, чи можна їй узагалі тут стояти, але, не стримавши цікавості, потай визирнула. Незнайомець був такий низенький, що мав вилізти на ослінчик, щоб дотягнутися до пюпітра з книжкою.
— Якби не ваш фаховий досвід, я не використовував би ваших послуг, — байдужим тоном мовив Арчибальд.
— Де оригінал, сеньйоре?
— Це знає лише Фарук. Поки що доведеться скористатися копією. Спершу я повинен переконатися, що цей переклад вам до снаги. Монсеньйор офіційно доручив мені задіяти всі мої зв’язки, але йому вже уривається терпець, а під моїм дахом конкурентка, що прагне обійти мене. Я поспішаю.
— Ну ж бо, ну ж бо. Може, я й найкращий, але не варто очікувати від мене диваї — іронічно промовив незнайомець тоненьким голоском. — Досі ніхто ще не розшифрував Книгу Духа родини. Я можу запропонувати вам статистичний аналіз усіх особливостей цього документа: кількість символів, частотність використання кожного з них, довжина пробілів... Потім я перейшов би до порівняльного аналізу з примірниками інших копій, якими мені пощастило володіти.
— І все? Ви моїм коштом приїхали з іншого краю світу, щоб повідомити мені те, що я й без того вже знаю?
Арчибальд аж ніяк не виказував роздратування, але від його майже лагідного тону незнайомцеві, схоже на те, стало незатишно.
— Перепрошую, сеньйоре, але на неможливі завдання ради немає. Можу запевнити вас, що кожне нове порівняльне дослідження дуже збагачуватиме загальну статистику. Може, колись ми проллємо світло логіки на хаос цієї абетки.
— А мені казали, що ви найкращий у цій галузі! — розчаровано зітхнув Арчибальд. — Ми обоє гаємо час, мсьє. Дозвольте провести вас.
Офелія сховалася за мармуровим бюстом, і двоє вийшли з бібліотеки. Щойно за ними зачинилися двері, вона навшпиньках прокралася до пюпітра. На ньому лежала велетенська книга, страшенно схожа на ті, що зберігалися в Архівах Артеміди. Кінчиками пальців у читацьких рукавичках Офелія обережно перегорнула кілька сторінок. Таке саме загадкове мереживо арабесок, така сама текстура шкіряної обкладинки. Експерт мав рацію: ця копія була маленьким шедевром.
Отже, на інших ковчегах також існували Книги? Якщо вірити цьому коротуну-чужоземцю, то кожен Дух родини мав примірник, а з Арчибальдових слів випливало, що володарю Фаруку страшенно кортить розшифрувати власний...
Офелію охопило якесь тривожне передчуття. Частинки запаморочливої головоломки почали ставати на місце. Вона не сумнівалася, що «конкурентка», про яку говорив Арчибальд, це Беренільда. Проте час і місце не спонукали до подальших міркувань. Інтуїція підказувала, що вона почула таке, чого не повинна була чути, — отже, лишатися тут стало небезпечно.