Ступивши до дверей, Офелія не змогла повернути ручку й зрозуміла, що двері замкнули. Вона шукала поглядом вікно чи службовий вихід, але ця бібліотека не була схожа на інші знайомі їй приміщення. Тут навіть каміна не було. Світло лилося зі стелі, де ілюзія (до речі, доволі вдала) відтворювала схід сонця над морем.
Вона почула, як калатає в неї серце, і нараз зрозуміла, що тут панує якась надприродна тиша. Крізь стіни не чутно було метушні слуг. Офелія врешті почала стукати у двері, щоб сповістити про свою присутність. Її удари не відтворювали жодного звуку, немовби вона гатила кулаками в подушку.
Подвійна зала.
Ренар їй про такі вже розповідав. Тут в одному просторі поєднувалося два місця, і тільки Арчибальд мав ключі до обох. Офелія потрапила в пастку потаємної бібліотеки. Сівши на стілець, вона спробувала привести думки до ладу. Виламати двері? Вони нікуди не вели. Почасти вони були тут, а почасти — ні. Не можна скористатися тим, чого не існує. Чекати, коли повернеться Арчибальд? А раптом він іще протягом кількох тижнів сюди не зайде?
«Треба знайти дзеркало», — вирішила Офелія, підводячись.
На жаль, ця бібліотека була обставлена доволі скромно порівняно з іншими приміщеннями. Місяцесяйва.
Вона не намагалася ані потішити чийсь смак, погляд, ані вдовольнити зір грою світла. Розшукати тут дзеркало було годі й сподіватися. На поличках лежало багато кишенькових люстерок, щоб розшифровути написані нав-спак тексти, але в них навіть рука Офелії не пролізла 6.
Урешті вона знайшла посріблену тацю, на якій стояли пляшечки із чорнилом. Знявши їх, дівчина протерла поверхню носовичком і змогла побачити своє відображення. Таця була вузька, але протиснутися крізь неї можна було б. Офелія прихилила її до однієї з полиць. Арчибальд неодмінно мав замислитися, побачивши тацю в такому незвичному місці, але що вдієш?
Ставши на коліна на килим, Офелія уявила собі свою кімнату в дортуарі й опустила голову до таці. Вона ледь не зламала собі носа, окуляри ляснули, а від удару головою розлігся гул. Офелія, скривившись від болю, поглянула на обличчя Міма навпроти. Воно нічого не виражало. То їй несила пройти?
«Проходження крізь дзеркала неможливе без зіткнення із собою віч-на-віч, — казав колись двоюрідний дідусь. — Хто сповиває обличчя вуалями, хто бреше собі й бачить себе ліпшим, ніж насправді є, нізащо цього не зможе зробити».
Офелія зрозуміла, чому дзеркальна поверхня відштовхнула її. Вона мала на собі обличчя Міма й грала чужу роль. Розстебнувши ліврею, поглянула на своє старе, добре їй відоме відображення. Від удару в неї почервонів ніс і перекосило окуляри. Кумедно було дивитися на власне ошелешене обличчя, сплутане волосся, сором’язливі вуста, темні кола під очима. Може, не довершена подоба, але принаймні її власна.
Затиснувши під пахвою ліврею Міма, Офелія цього разу змогла пролізти в тацю. Вона незграбно опустилася на підлогу помешкання на вулиці Лазень, 6 і одразу ж одягнула на себе свою форму. Руки тремтіли, як осикове листя на вітрі. Цього разу вона врятувалася дивом.
Коли Офелія піднялася в апартаменти на найвищому поверсі замка, Беренільда, лежачи у ванні, невдоволено зиркнула на неї.
— Не минуло й року! Мені довелося відправити Розеліну шукати тебе, а мене тут навіть немає кому вдягнути. Може, ти ще й збірку поезій забув мені принести? — саркастично поцікавилася вона, киваючи на порожні руки Міма.
Офелія швидко озирнула покої, щоб пересвідчитися, що вони тут лише вдвох, а тоді повернула ключ у дверях. Набридлива мелодія програвача в передпокої змовкла: Офелія з Беренільдою опинилися в іншому просторі.
— Хто я для вас? — глухо запитала Офелія.
Гнів Беренільди миттю згаснув. Вона розкинула свої гарні, укриті татуюваннями руки по краях ванни.
— Що?
— Я не гарна, не могутня, не красуня, і ваш племінник не любить мене, — назвала по порядку Офелія. — Навіщо змушувати його одружуватися зі мною, якщо навіть моя присутність завдає вам стільки клопоту?
Беренільда на мить завмерла, ошелешена тим, що почула, а тоді мелодійно розсміялася, і на порцеляну ванни полетіли пінні бризки.
— Що за трагедію ви подуміси розігруєте, дівчинко моя? Я вибрала вас випадково, могла взяти вашу сусідку замість вас. Не будьте дитиною і допоможіть мені підвестися. Ця вода скоро кригою візьметься!
Офелія одразу розпізнала брехню. Поняття випадковості не входило до придворного лексикону. Монсеньйор Фарук шукав людину, здатну розгадати його Книгу, а Беренільда, можливо, уже знайшла її.