ВІЗИТ
— Не ганьбіть свою професію, юначе, — прожебонів Ґюстав.
Офелія подивилася на брунатний слід, що лишився на папері від її праски. З усіх повсякденних важких обов’язків найневдячнішою роботою для неї було прасування газет. Слугам у вестибюль щоранку привозили стос газет, а лакеї мали поскладати їх заново так, як було б зручніше для господарів. Офелія зазвичай спалювала по три-чо-тири, перш ніж правильно скласти бодай одну. Ренар зазвичай робив це замість неї, але сьогодні він мав зелений пісочний годинник, тому насолоджувався заслуженим відпочинком. А Офелії не щастило, тож саме сьогодні вранці мажордом прийшов перевірити їхню роботу.
— Ви ж розумієте, що я не стану терпіти такого нищення речей, — сказав він, широко всміхаючись. — Відтепер ви не працюватимете з пресою. Але сьогодні віднесіть мадам Беренільді результат своєї незграбності. Якщо язика не маєте, спробуйте відростити собі бодай хоробрість.
Захихотівши, Ґюстав подрібушив геть. Мажордом уже не вперше знущався так з Міма. Під його солодкавою манерою спілкування крилося бажання принижувати й викривати нижчих за рангом. Зважаючи на перегар, криво пришпилену манишку й вдягнену навспак перуку, сам він справляв жалюгідне враження, але, за словами Ренара, довів до самогубства вже не одну людину.
Офелія почувалася надто виснаженою, щоб обурюватися. Прямуючи до білого будуару з напівспаленою газетою на таці, вона почувалася так, ніби її загорнули у вату. Бігаючи зі своєї кімнати, просоченої вогкістю, в оманливо-теплі коридори й недосипаючи, вона врешті захворіла на ангіну. Боліли голова, горло, вуха та ніс, і не було її шалика, щоб зігрітися. Якби вона не віддала всі пісочні годинники Ренару, з радістю відпочила б протягом дня.
Ідучи службовим коридором, Офелія намагалася розібрати великий шрифт заголовків підпаленої газети.
ЗАСІДАННЯ РАДИ МІНІСТРІВ ЗНОВУ ЗАКІНЧИЛОСЯ ПШИКОМ КОНКУРС ПОЕЗІЙ!
ГОТУЙТЕ ЧОРНИЛО, ДІТКИ!
КАРЕТІ ЗНЕСЛО ДАХ У МІСЯЦЕСЯЙВІ ВЕЛИКЕ ВЕСНЯНЕ ПОЛЮВАННЯ: ДРАКОНИ ВИГОСТРЮЮТЬ КІГТІ
Уже весна? Час так швидко проминув... Офелія перегорнула газету, щоб подивитися прогноз погоди. Мінус двадцять п’ять градусів. Термометр цього ковчега немовби застиг на цій позначці на багато місяців. Чи пом’якшиться клімат, коли повернеться сонце й зміниться пора року? У глибині душі їй не дуже кортіло це знати: кожен день наближав весілля, заплановане на кінець літа.
У безумному ритмі життя Торна Офелія майже не мала часу думати про нареченого й не мала сумніву, що й він так само нечасто згадує про неї. «Ваша доля справді турбує мене», — сказав він колись. Що ж, якщо він і турбувався про свою наречену, то лише на відстані. Відколи вони прибули до Місяцесяйва, він більше не з’являвся. Якби він цілковито забув про її існування, Офелія не здивувалася б.
Груди перехопило від кашлю. Вона почекала, поки напад минув, і штовхнула двері для слуг, що вели до білого будуара. Цей невеличкий жіночий салон був найзручніший і найвишукаиіший у всьому замку: суцільне мереживо, подушечки й м’які оксамити. Згідно з поетичною ілюзією, зі стелі падали сніжинки, які ніколи не долітали до килима.
Сьогодні в білому будуарі зібралися семеро Арчи-бальдових сестер з Беренільдою, щоб помилуватися новою колекцією капелюхів барона Мельхіора.
— Дозволю припустити, що ось цей мав би сподобатися вам, мадемуазель, — сказав він Ладі, передаючи їй квіткову композицію. — Троянди квітнуть протягом усього балу, аж поки не розкриваються вповні. Я назвав це «Вечірнім цвітінням».
Усі жінки привітали його оплесками. Барон Мельхіор, Міражник з огрядним черевцем, заснував власний дім мод. Жодна уява не могла вигадати таких ілюзій, як тканини, якими він оздоблював свої вироби. Що сміливіше він діяв, то більше йому щастило. Казали, що в нього золоті руки. Штани з різними візерунками, що змінюються протягом дня, — творіння Мельхіора. Музичні краватки для особливих нагод — теж Мельхіор. Жіноча білизна, що ставала невидимою рівно опівдні, — теж він.
— Мені до вподоби ось цей шовковий домашній чепчик із сіточкою, — похвалила Беренільда.
Її сукні були скроєні так, щоб приховати живіт, але попри це вагітність ставала дедалі помітнішою. Офелія стежила за нею, стоячи в кутку. Ця вдова аж сяяла, випромінюючи вроду. Як їй це вдавалося за її шаленого життя?
— Ви справді знаєтеся на речах, — відповів Мельхіор, пригладжуючи свої напомаджені вуса. — Я завжди вважав, що ви виняток у своїй родині, мадам. У вас чудовий смак, притаманний Міражникам!
— Ой, бароне, не варто нікого кривдити, — мелодійно розсміялася Беренільда.