Лада зверталася до неї ніжним голосом, немовби робила Офелії велику ласку цими вимогами. Довге, невимовно м’яке волосся, перламутрова шкіра, ясні, мов чиста вода, очі... Вона вже зараз залюбки використовувала свої чари. Офелія лишалася байдужою до них, бо встигла побачити кілька сповнених люті істерик і знала, що хороші манери — лише позолота, яка відлущується, коли бодай щось іде не так. Вона щиро співчувала її майбутньому чоловікові.
Тримаючи в руках дзеркало, Офелія боролася з нестерпним бажанням чхнути, а дами розмовляли, сміялися, пили чай і міряли капелюшки.
— Мадам Беренільдо, відішліть свого лакея геть, — промовив раптом Мельхіор, затуляючи ніс хусточкою. — Він лише те й робить, що кашляє та шморгає носом. Це огидно.
Якби Офелія могла заговорити, вона перша погодилася б з бароном, але Беренільда не встигла відповісти: у двері делікатно постукали.
— Іди відчини, — скомандувала вона.
В Офелії вже ноги заніміли. Вона з радістю поставила важке дзеркало. Відчинивши двері, вона так здивувалася, що аж забула вклонитися. Перед нею, скований своєю уніформою, в еполетах з китицями, ще худіший і похмуріший, ніж зазвичай, вищий за неї на дві голови, стояв Торн і заводив свій годинник.
Він увійшов, навіть не глянувши на Офелію.
— Пані... — привітався він, ледь розтуливши вуста.
У маленькому будуарі запала тиша. Усі були приголомшені. Беренільда припинила гратися з віялом, на тітку Розеліну від подиву напала гикавка, сестри вклякли на місці із чашками в руках, а Лада кинулася до старшої сестри й сховала обличчя в її спідниці. Цей мовчазний велетень самою лише своєю присутністю зруйнував чари жіночого затишку. Торн був такий високий, що штучний сніг під стелею кружляв у нього перед очима, наче рій білих мух.
Беренільда отямилася першою.
— Що за манери! — промовила вона зі своїм чарівним хрипким акцентом. — Ти заскочив нас зненацька, а мав би попередити.
Торн знайшов крісло, не захаращене ані подушками, ані мереживом, і сів, зігнувши довгі, мов у лелеки, ноги.
— Я заносив документи до кабінету посланника й скористався із цієї нагоди, щоб завітати до вас, тітонько. Я не заберу багато вашого часу.
Почувши ці слова, усі Арчибальдові сестри полегшено зітхнули. Що ж до Офелії, то вона страшенно мучилася, намагаючись грати свою роль, непорушно стояти в кутку й не дивитися на обличчя Торна. Вона чула, що її нареченого не дуже полюбляють, але переконатися в цьому на власному досвіді — інша річ. Чи знав він, хто ховається в подобі Міма? Чи здогадувався, що в будуарі його наречена, яка мовчки дивиться на те, як холодно його приймають?
Здавалося, Торн був байдужий до цієї атмосфери. Прилаштувавши на колінах теку з документами, він розпалив люльку, попри те що всі навколо обурено закашляли. Позирком з-під насуплених брів відмовився від чаю, який запропонувала тітка Розеліна. Офелія зараз не змогла б визначити, хто з них більш невдо-волено закопилив губу.
— Мсьє інтенданте! — усміхнувся барон Мельхіор. — Мені так приємно бачити вас! Уже кілька місяців намагаюся потрапити до вас на аудієнцію.
Торн позирнув на нього холодним сталевим поглядом, від якого багато хто розгубився б, натомість барон продовжив, радісно потираючи руки, унизані перснями:
— Чи знаєте ви, що всі з нетерпінням чекають вашого весілля? Таку церемонію не можна організувати в останній момент. Я впевнений, що для чоловіка, який усе планує, це очевидно. Беру на себе зобов’язання витворити для обраниці вашого серця найчарівніше вбрання нареченої!
Офелія ледь не привернула увагу всіх, але все-таки стримала напад кашлю.
— Я обміркую це, коли настане час, — похмуро озвався Торн.
Барон вийняв з капелюха записник таким самим жестом, яким штукарі витягують білого кролика.
— Ми все миттю владнаємо. Чи могли б ви повідомити мені розмір нареченої?
Поза сумнівом, Офелія ще ніколи в житті не відчувала такого сорому. Вона хотіла провалитися крізь килим.
— Мене це не цікавить, — твердо промовив Торн голосом, у якому вчувалося відлуння бурі.
Змащені бріоліном баронові вуса опустилися, усмішка згасла. Він закліпав татуйованими повіками, а потім склав записник.
— Воля ваша, мсьє інтенданте, — сказав він, і від його м’якого тону стало лячно.
Він застібнув валізу зі стрічками й поскладав усі капелюхи в скриню. Офелія була впевнена, що Торнова поведінка страшенно обурила його.
— На все добре, — тихо промовив Мельхіор жінкам.
Коли він пішов, у будуарі запала ніякова тиша. Сховавшись за спідницею старшої сестри, маленька Лада бридливо позирала на Торнові шрами.