Це маленький ковчег, спільно контрольований кількома родинами й призначений для повітряної пошти.
На колене запитання Офелії він відповідав крізь зуби, немовби роблячи над собою зусилля, щоб зберегти спокій. Вона всерйоз замислилася, чи не вважає він її туго-думкою. Вона справді нізащо б не змогла змагатися з його гарячково-швидким розумом.
— Я поділяю вашу думку, що телеграма справжня, — сказала Офелія, застібаючи рукавички. — А ще я впевнена, що ви щирі. Пробачте мої сумніви.
Ці слова подіяли: Торн підняв погляд від рахунків. Мабуть, він не звик до світських розшаркувань, бо не знайшов відповіді — лише виструнчився, як опудало. Мабуть, через те, що давно вже настала ніч, його безбарвне волосся, яке він завжди зачісував назад, спадало тепер на чоло, прикриваючи посічену шрамами брову.
— Це не дає відповіді на загадку зниклих листів, — додала Офелія, зніяковівши від його мовчанки. — Моя присутність на Полюсі не така вже й таємниця. Що нам далі робити?
— Ми геть нічого не знаємо про особу та наміри того, хто перехопив листи, — урешті промовив Торн. — Отже, стратегію не мінятимемо. Гратимете роль німого лакея в Місяцесяйві, а служниця в маєтку вдаватиме, що ви там.
На цих словах він відкрутив лампове скло й без зайвих дій та розмов підпалив телеграму від блакитного полум’я.
Офелія зняла окуляри й почала розтирати повіки. Від читання голова розболілася ще сильніше. Вона зачепила Торнові думки лише побіжно, але їхній шалений темп доводив до запаморочення. Невже він постійно так почувався?
— Цей маскарад стає абсурдним, — прошепотіла вона. — Та й узагалі яка нам різниця, побачать мене до весілля чи після? Одруження не захистить мене від витівок родини, махінацій та всілякої мстивої мерзоти.
Офелія прокашлялася, бо геть захрипла. Якщо так триватиме, голос геть пропаде.
— По-моєму, годі нам колупатися в дрібницях і все ускладнювати, а мені — ховатися, — договорила вона. — І хай буде що буде.
Вона рішучим жестом знову надягнула окуляри й зачепила ліктем чорнильницю, яка перекинулася і залила гарну лаковану поверхню стола. Торн підхопився і шарпнув свої папери подалі від чорної калюжі. Офелія порпалася в кишенях складеної на стільці лівреї, вивертаючи звідти всі свої носовички.
— Вибачте, вибачте, — примовляла вона, витираючи стіл, аж тут помітила, що поставила Торнові на куртку чорнильну пляму. — Я піду в хімчистку, — пообіцяла вона, ще більше зніяковівши.
Тримаючи в руках свої папери, Торн дивився на неї, не кажучи ані слова. Офелія пройшлася поглядом но всій його великій худорлявій постаті, подивилася в очі й здивувалася, не побачивши там навіть натяку на гнів. Торн сам здавався розгубленим. Він першим відвів очі: здавалося, що це він завинив, а не Офелія.
— Ви помиляєтеся, — процідив крізь зуби Торн, складаючи папери в шухляду. — Якщо все складатиметься, як я сподіваюся, то коли я з вами одружуся, наша ситуація дуже зміниться.
— Як?
Торн передав їй стос промокальних папірців.
— Ви вже деякий час мешкаєте в домі Арчибальда. Мабуть, зараз ви краще розумієте особливості його родини?
— Так, деякі.
Чорнильна калюжа розповзалася далі, Офелія ж розкладала на її шляху чорнильний папір.
— Потрібно дізнатися про них щось іще?
— Ви чули про церемонію Дару?
— Ні.
Здавалося, він роздратований, бо очікував слова «так». Зараз він сів продивлятися реєстри, що лежали на секретері. Схоже було, що йому дуже не хочеться зустрічатися з Офелією поглядом.
— Під час кожного весілля присутній хтось із Павутини, — дуже непривітно пояснив він. — Накладанням рук він сплітає для подружжя зв’язок, що дозволяє «паруватися».
— Що ви хочете цим сказати? — пробелькотіла Офелія, припинивши витирати стіл.
Торн, схоже, знову розсердився.
— Скоро ви належатимете мені, а я — вам.
Закутана в довге чорне пальто дівчина здригнулася всім тілом.
— Боюся, що не розумію, — ледь чутно промовила вона. — Я принесу вам у дар свій анімізм, а ви мені — ваші ляпаси?
Згорбившись над секретером, поринувши в бухгалтерську документацію, Торн пробуркотів відповідь так, немовби в нього розболілося горло:
— Але цей шлюб принаймні зробить вас сильнішою, хіба ні? Ви мали б почуватися задоволеною.
Офелія подумала, що терпіти цей сарказм їй несила. Жбурнувши промокальні папірці на стіл, вона підійшла до секретера й поклала свою руку у вкритій плямами рукавичці на сторінку, у яку поринув Торн. Він черкнув по ній очима, гострими як леза, а вона у відповідь зухвало блиснула окулярами.