— Не смій. Вона їх дала від щирого серця. Завтра занесеш бабуні. Моїми поділимося… А тепер пішли. Буду тебе, дебіла, уму-розуму вчити, бо хоч ти і сволота, та все ж мені друг.
Сергій мав би образитися на Арсена. Той уже три роки відучився з ними у дитбудинку і мав би знати, яке в них там життя. І що ті звички в нього не від розкошів, і що так важко противитися спокусі розжитися легкими грішми, особливо коли голодний чи холодний. А потім… Потім те все стає звичкою. Але змовчав, тільки нервово переминався з ноги на ногу.
Арсен відійшов на метрів п’ять, озирнувся, махнув рукою, типу, наздоганяй:
— Що стовбичиш? Пішли.
Йшли мовчки. Сергій брів, важко дихаючи, шукаючи собі виправдання, і знаходив. А він ті гроші крав не для себе, він хотів до копійки віддати все другу і бабуні. За те, що добрі до нього, впустили в своє життя, дозволили стати його частинкою. А тепер, що тепер буде? Арсен завтра все розповість бабуні, а та — дерику… Точно, прийдеться збирати манатки.
Арсен попереду, Сергій дріботить слідком. У будинок не зайшли. Поруч невеликий старий садочок. Під яблунею дерев’яна лава, столик. Недалечко, під старою грушею, хтось прилаштував гойдалку. Два ланцюги, дерев’яне сидіння. Справді сидіння, бо має й спинку, і підлокітники, навіть колись було пофарбоване жовтою фарбою, яка вже облупилася.
Місяць сьогодні вповні. Сергію здалося, що той сумно озирає місто, можливо, тому, що світла ліхтарів аж забагато, і він видається вже не таким ефектним. Арсен кивнув головою на гойдалку:
— Сідай. Побалакаємо, — говорив спокійно і наче відчужено. Сергій чемно сів, почуваючись мов на лаві підсудних перед зачитуванням вироку.
6. Пані Войцеховська
І знову тільки — Господи, спаси!
І знову — сльози випікають тіло.
Зоря летіла — так, зоря летіла.
А як упала — серце обпекла,
аж ти сичала й бризкала від болю!
А кажеш — просто — завжди будь собою…
І що тепер — ті сльози на очах,
і що тепер — це серце обгоріле?
Зоря летіла?
Так. Зоря. Летіла…
— Знаєш, коли я в дитбудинку познайомився з тобою, то відразу зрозумів, що не пропаду. Не згину, бо відчув у тобі щось рідне, відчув частинку дому. Уже пізніше багато розповідав бабуні про тебе і про твоє життя, і про твої сни. А вона плакала, слухаючи мої оповіді. І казала триматися тебе, бо хтозна, кому з нас то більше потрібно. У мене немає рідних братів та сестер. Є двоюрідні, які мене знати не хочуть. Але у мене є бабуня і її світ. І тут з’являєшся ти. Хто ти для мене? До сьогодні думав — брат. Я не хочу помилитися. І тому я розповім тобі те, що, сподіваюся, змінить тебе. Але спочатку відповім на твій закид. Я не дериків любимчик і не його родич. Чоловік бабуні Ніни і батько нашого Семена були братами. А тепер по суті. Ніхто з тих людей, що ходять поруч, не винен у тому, що з тобою сталося. І з тими, хто потрапляє в дитбудинки. І мені з них ніхто нічого не винен. І я знаю напевне: буває щось набагато гірше, аніж втрата батьків чи незнання — хто ти. Бабуня Ніна каже, що то — втрата гідності. Я хочу розповісти тобі про мою бабуню Ніну. Я знаю, що не випадково вона мене тоді відправила за мінералкою. Щось вона тобі, засранцю, пробувала в перший день утовкмачити, в твою пустоголовину, та, видно, до дупи все. Інші слова тут потрібні.
Арсен приступив майже впритул до Сергія. Пильно зазирнув у очі. Сергій перелякано ковтнув слину, таким дорослим він ще свого друга не бачив.
— А тепер слухай мене уважно, бо якщо те, що я розповідатиму, не вправить клепки у залишки твого мозку, то гріш ціна всьому тому, що ти собі намріяв і що я про тебе вигадав. І мені гріш ціна, бо я тебе не розгледів.
Арсен відійшов убік і всівся навпроти Сергія, на лаві під яблунею. Почав розповідати.
— То було давно. Дуже давно. У далекому тридцять дев’ятому. Початок Другої світової. Вересень. У Львів прийшла радянська влада, та сама, про яку ми з тобою знаємо з книжок. Тобто «перші совєти», так їх тоді кликали. І почалося веселе життя для тих, хто до того мирно жив у цьому місті. Жив по-різному, але мирно. Настали лихі часи. Людей забирали вночі зі своїх домівок, часто цілими родинами. Просто так, без причини, лишень за те, що мав ліпшу хату, роботу, одяг, посаду не вкрадену, а чесно добуту. Двадцять першого червня сорок першого під оцей ось будиночок, що ми під ним сидимо, о четвертій ранку під’їхала машина, воронок. А в цьому будиночку, віллі, як тут її називають, мешкала мирна добропорядна родина дрібних львівських торговців. Чоловік із дружиною та дві донечки. Їх у ту ніч заарештували. Завантажили сонних та розгублених, нашвидкуруч на нічні сорочки накидався сякий-такий одяг, і все. Їх відвезли у Бригідки, в тюрму. Ніхто нічого не пояснював. Усе просто. Ось документи, ось наказ. А накази зазвичай не обговорюються, а виконуються, їх усіх кинули в одну камеру, в якій уже й так було затісно. Мама благала майже навколішки, щоб відпустили молодшу тринадцятирічну Ванду. Материнське серце відчувало лихо. Та їй швидко заткнули рота: «Будеш чіплятися — розстріляємо».