Уранці на допиті їх усіх родиною звинуватили в контрреволюційній діяльності проти радянської держави, навіть наймолодшу, Ванду. Ти знаєш із підручників з історії, що наступного дня, двадцять другого червня, почалася війна фашистської Німеччини проти Радянського Союзу. Совєти спішно відступали. А що робити з полоненими, заарештованими за контрреволюційну діяльність? Евакуйовувати? Ще чого! Панькатися зі зрадниками! А, зрештою, і навіщо? У тюрмах почалися масові розстріли. Фронт стрімко наближався, і совєти діяли грубо та швидко. Спочатку то була звична для НКВС практика, пригадуєш, нам історичка розповідала. Типу індивідуальний підхід. В’язень «запрошувався» у спецкамеру і без попередження діставав постріл у потилицю. Та і то видалося для виконавців трохи задовгою процедурою, і почалися розстріли вже без церемоній. Заганяли побільше в’язнів до камер підвалів та через дверцята, оті що для передачі їжі, стріляли з автоматичної зброї. Віконечко відкривалося — і в’язень замість шматка хліба отримував смерть. Правда, декого треба було після цього добивати, не всі відразу помирали. Зайвий клопіт та час для катів, так би мовити. І тоді придумали ще швидшу розправу. Через віконце кидали до камери гранату.
У камеру, де сиділа родина Войцеховських і чекала своєї участі, також кинули гранату. Усі загинули, тільки старшу доньку, сімнадцятирічну Ірену, контузило, вона просто знепритомніла. Обличчя та груди дівчини були залиті кров’ю батька, який в останній момент зреагував і накрив дитя собою, мама прикривала сестру та… Ірен отямилася в могилі десь за Львовом, посеред місива з мертвих тіл, які під літнім спекотним сонцем вже починали розкладатися, особливо ті, що лежали на дні. Їх, очевидно, розстріляли кілька днів тому. Совєти дуже поспішали, бо як-будь прикривали трупи в ямі, знаючи, що то не остання ходка, мають бути ще трупи. Дівчині «пощастило», що ходка не остання і що братську могилу ніхто не стеріг. Бо ж від чого чи від кого? Мертві не оживають, а живі? Живим не до мертвих…
Арсен зупинився, переводячи подих. Досі він говорив наче не для Сергія, а кудись убік. Зараз він звернув очі до нього:
— Що, далі розповідати чи, може, досить? Може, тобі розповісти, як приємно та легко вилазити по трупах із ями, чіпляючись за тіла ще вчора живих і щасливих мирних людей? Чи як ридала-голосила, падала на коліна і просила Господа сімнадцятирічна дівчина її умертвити разом із усіма, щоб тільки не терпіти той біль і муку пам’яті, які терзатимуть усе життя?
Сергій мовчав, утупивши очі в землю. Усередині все затерпло від почутого. Чому він це все йому розповідає? Якийсь незрозумілий здогад вліз у серце. Арсен, напевно, прочитав це на обличчі Сергія:
— Ірен ледве вибралася тоді з-під трупів та шматків землі, якою притрусили могилу. Так-так, бачу, вже здогадався. Ірен Войцеховська — то Ніна Фьодорова тепер. Я не запитував ніколи бабуню, що вона тоді відчувала.
Навіщо? Що може відчувати юна дівчина, в якої все життя попереду і яка в один день втратила все? Навіть була живцем похована. Надворі стояв червень. Ірен пересиділа тиждень у лісі, поки з міста не вибралися совєти і не увійшли німці. Шило змінилося на мило. Вернула додому. Точніше, до того, що колись було її домом. Порожньо, тихо, страшно. Із хати мародери винесли все цінне — похапцем діяли. Розтрощені меблі, порвані гардини на вікнах, навіть зірваний паркет у вітальні… А німці що? Та нічого. Її не чіпали. Бо батько Ірен — напівнімець по матері. Мусила десь взяти кусень хліба, щоб не померти з голоду. Не каліка — то не подадуть. Та й хто подасть? Війна всіх зрівняла, перетворивши на бідняків. Красти? У кого? У таких само нещасних, як вона? Та й не вміла і не посміла б ніколи то зробити. Ось так, Сергію! Ні городу, ні господарки, хоч здихай з голоду. Батькові крамниці розгромлені, всі родичі мертві. До війни Ірен закінчила гімназію для дівчат, отут недалечко, де зараз четверта школа. Мала добру освіту, знала кілька мов. Німці відкрили школу, набирали серед місцевих учителів. І вона пішла в ту школу вчити дітей. На кусень хліба Ірен собі заробляла. Але то все було тимчасовим, відчувала це. У липні сорок четвертого повернулися совєти, другі совєти. Ті прийшли вже надовго. Усіх тих, хто був хоч трішки заплямований зв’язками з «окупаційною нацистською владою», арештовували чи просто вбивали. Багато людей виїхало — хто куди, світ за очі, дехто втікав із німцями. Бабуні не було куди втікати. Тут залишалася велика могила з рештками її рідних. Вона її покинути не змогла. Посвідчення особи, що їй видала німецька влада, бабуня передбачливо знищила. Звісно, вона та її родина стали ворогами совєтської влади в сорок першому, і за документами були усі мертві. Удень вешталася містом у пошуках роботи чи їжі, дивом оминаючи вартові патрулі, Інколи це не вдавалося зробити, тоді переходила на польську мову, говорячи, що документи загубила, називаючись прізвищем своєї кухарки, яка ще в сорок першому дременула в Познань. Вероніка Піховська в списках ворогів совєтської влади чи в списках неблагонадійних не значилася, і дівчину просто перевіряли. Випитали, в кого служила, вона назвала прізвище та ім’я свого батька — Владек Войцеховський, заарештований у сорок першому. Її поправили — розстріляний у сорок першому як зрадник совєтської влади. Тож їй видали тимчасове посвідчення особи і відпустили. З якогось дива ніхто не перевіряв цієї версії. Вероніці Піховській було вже за п’ятдесят. Але, зрештою, як ти перевіриш — всі свідки або розстріляні, або вивезені в концтабори, або втекли. Ночувала вдома, поверталася тоді, коли стемніє. Дім поки пустував, нові господарі міста обживали центр і до вулиці Длугоша ще не добралися. Але за темпами вселень була впевнена, що восени і сюди завітають гості. Та береженого Бог береже. І тому Ірен не ризикувала спати в домі. Завжди знайдуться ті, хто нашепче на тебе, донесе, закладе за просто так, не тому, що має на тебе якісь образи чи ненависть, а просто щоб вислужитися перед новою владою. Тож зробила в пивниці зі старого матраца та підібраного на смітнику ганчір’я кубельце й на ньому спала. Благо, літо, не змерзне. Про майбутнє не думала, якось перебивалася поки дрібним заробітком з дня на день — і за це Богу дякувала. У вересні влаштувалася на вокзалі в ресторан посудомийкою. Зараз ніхто б не зміг упізнати в зачуханій худющій дівчині з синцями під очима та потрісканими губами колишню шляхтянку Ірен Войцеховську. Носила темний довгий одяг, запиналася хустиною так, що тільки очі видко було.