І він заснув, хоча думав, що й очей не стулить до ранку. Спочатку лежав, обдумуючи слова бабуні Ніни. Крім «Отченашу», що його навчив священик із місцевої церкви, який раз на місяць проводив біля інтернатської каплички служби, таким чином виконуючи місію так званої жертовної допомоги сиротам, більше молитов не знав. Тому промовляв серцем, як і навчала бабуня Ніна, старанно добуваючи важливі слова.
Заснув…
І знову він у мами на руках. Вони рухаються вузькою стежиною поміж дерев. Він притискається всім тілом до мами, яка ніжно огортає своїм теплом. Теплі долоні притримують за плечі, він охопив її шию міцно рученятами, занурившись у густе русяве волосся. Серце жінки тривожно стукотить, вона поривчасто дихає та безкінечно озирається, бо налякана. Малий майже засинає. І враз сполоханий крик жінки будить дитя. Чоловік із гострим носом, колючими чорними очима та третім оком на руці, найсправжнісіньким оком, витатуюваним на долоні, вириває його з материнських рук. І він летить, наче зі світлої сонячної гори в темне провалля. Передостаннє, що чують вуха: «С-и-н-к-у», останнє, що встигають побачити очі: жінка з очима в півсвіту дивиться з ненавистю на того покруча, який щойно відібрав у неї маля. Той притискає нажахане дитя до себе, і так сильно, і так міцно, що, перед тим як знепритомніти, малий чує гучний постріл і крик жінки. Але не встигає нічого побачити.
Крила падають вниз і… Світ не вимикається цього разу, ні… Сергій іде піщаним берегом океану. Хвилі ніжно шелестять, чайки квилять над водою. Поруч вродлива молода жінка кидає у воду камінці. Жінка так схожа на маму… Кола розходяться водою. Вона всміхається:
— Я люблю тебе, синку! І я завжди поруч. Не бійся жити.
— Ти моя мама? Чому той чоловік тебе вбив? — запитує хлопець.
Вона сумно всміхається:
— Це не важливо. Тіло мертве, та є ще душа, синку. Ті, що люблять по-справжньому, ніколи нас не полишають. Вони завжди поряд. Коли я була маленькою, років дванадцять, напевно, мала, тато розповідав мені притчу. Коли народжується людина, то Бог вдихає в тіло частинку Себе. Ця частинка стає душею. От живе людина з частинкою Бога всередині. Живе, як уміє чи може, чи хоче, в кожного по-різному складається. А коли настає її пора, і тіло помирає, то та частинка Божа, душа тобто, врешті зачи нає жити власним життям і повертається туди, звідки прийшла, — на небо, стаючи у ньому найсправжнісінькою зіркою. Сяйво тих зір не однакове, хто як жив, той так і сяє. Бувають тьмяні зірки, такі, що ледве-ледве дають раду світити, і тоді Творець повертає їх назад на землю, виправити те, що вони не встигли зробити чи не зуміли, а мо’, й не захотіли. І так до безкінечності. Бо добрий батько — добрий завжди. Я люблю тебе, синку. Пам’ятай! Люблю! І я завжди поруч. Чи зіркою, чи тою, яка вже народилася, щоб стати твоєю. Ти знайдеш її, обов’язково знайдеш.
Шерхіт хвиль стихає, тане марево слів, і Сергій прокидається вранці від того, що його розбудив будильник. Йому час вставати, снідати та братися за математику. Він дещо зрозумів за цю ніч, дещо пережив. І вже слова, вичитані в «Алхіміку», не видаються аж такими дивними:
«Любов — найважливіша частина Мови, якою говорить світ. Вона старша від людства, давніша від пустелі».
То про любов матері чи взагалі про любов? Ще не з’ясував.
10. Дівчата
Із мене вийняли вогонь.
Із мене серце видирали.
І наче зграя злих ворон —
Клювали, дзьобали, з’їдали.
А я тепер — пуста й німа.
Вогонь погас і плачуть очі.
Облиште всі. Одна. Сама.
І зимний вітер серед ночі.
Сергій таки вступив до університету, добився свого. То був перший крок до важливої мети, «здійснення власної Легенди». Як там у Коельо в «Алхіміку» говориться: «Коли ти чогось прагнеш, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти тобі». От усі й змовилися. Мав певні переваги перед іншими абітурієнтами. Круглий сирота після дитячого будинку, гарні оцінки в атестаті про середню освіту, до того ж титанічні старання бабуні Ніни та Олександра Олексійовича в підготовці до іспитів, які склав непогано: твір — четвірка, математика та фізика — п’ять балів. Дали безкоштовне місце в гуртожитку, хоча і бабуня Ніна, і Арсен наполягали, щоб він мешкав у них. Не погодився, мав навчитися самотужки давати собі раду в житті. Урешті вони змирилися, прийнявши вибір хлопця, і лишень зрідка, здається, для годиться, поверталися до цієї теми. Сергій отримував і матеріальну допомогу, якісь там копійки виплачувала держава як соцкошти для сироти, а потім і за успішне навчання стипендію. Арсен також вступив до універу на географічний факультет. Зрештою, як і мріяв.