— Ги-ги, почервонів? Сірьожка, ну шо тобі скажу? Зоряна взяла больнічний. Батько хорий, то, певне, якісь проблеми, — і тітка Свєта стукнула щиглем себе по дебелій шиї. — Був, як і мій зараз, колись алкашом, то, мо’, зірвався. Хотя Зоряна каже, що батя її зовсім не п’є, то їсть вилікувала його. Та дай Бог, канєшно, но по своєму чуду-горю гороховому знаю — таке не лічиться. Зоркіного батю алкоголь до інвалідності й довів. Ой, що це я розпатякалася, — тітка Свєта стрепенулася раптом. — То приходь, пацанчику, через тиждень.
Сергій був відкрив рота щось запитати, та тітка Свєта його обірвала:
— Домашньої адреси і номера телефону не дам, і не проси. Зоряна заборонила. І я її розумію. А мо’, ти збоченець який чи маніяк? З виду наче прилічний, але то таке. Береженого і Бог береже. Коли Зоряна об’явиться, свисну. — Простягнула йому руку з дріб’язком. — На твою здачу. Смачного, малий!
Сергій розумів, що від тітки Свєти більше нічого не довідається. Та — гора, і не тільки з вигляду. Тиждень? Нехай. Він зачекає. День починався майже вдало. Зоряна йому не привиділася — це вже непоганий знак.
День, мов за розкладом: навчання, халтурка, навчання. Коли повернувся ввечері в гуртожиток, під дверима сидів сердитий Арсен.
— Та президенту Америки швидше можна додзвонитися, аніж тобі! Ти де телефон посіяв?
Мобільний Сергій через ранковий поспіх забув у кімнаті, тому тільки скривився у відповідь.
— Сергію, я до тебе за допомогою, — вже миролюбно озивався Арсен. — Кілька днів тому познайомився з однією дівчиною. І той…
Арсен зашпортався. Знаючи Арсенову сором’язливість, особливо в стосунках із дівчатами, то було щось незвичайне. Нічо’ собі, сам познайомився! Сергій вдав, що не помітив, як хлопець зам’явся.
— І той, вона запросила мене на вечір поезії, — нарешті Арсен опанував себе і продовжував говорити: — Якісь там поетичні читання. Сказала, що я можу взяти з собою друга. Зберуться молоді поети, початківці. Щось типу клубу за інтересами.
— Ти полюбив поезію? — Сергій здивовано витріщився на друга. Потім криво посміхнувся, бо здогадувався, в чому причина.
— Ну, той… Не так щоб дуже, але… — затнувся Арсен, тоді вже зовсім іншим тоном додав: — Вона мені дуже подобається.
— Хто, поезія? — жартував Сергій.
— Вона. Дівчина, Олеся, — сказав із притиском Арсен. — Навіть більше. Я вже ходив один раз із нею на ті поетичні читання.
— Ого, і мені ніц не сказав, навіть півсловом не прохопився? Ну ти й партизан! — присвиснув Сергій, видно, все й справді у його друга серйозно.
— Не огокай, — обірвав Арсен сердито. — Скажи краще, підеш зі мною чи ні? Тут така дивна річ, я там, серед тих, типу, поетів, себе відчуваю, наче полонений, взятий під варту. Жодного знайомого обличчя. Але то не найгірше. Сиджу, печу раків, коли мене хтось щось запитує. Учора пішли з Олесею на каву. Сидимо, розмовляємо, і тут раптом її приятель, теж поет, намалювався. Підсів до нас. От і почалося! Ні чорта з того, що вони там між собою балакали, я не второпав. Про якісь там верлібри та хайку говорили.
— Хай що? — Сергій ледве стримував сміх.
— Не шокай! Так, є таке слово «хайку». Не менш дивне, ніж твої парсеки та ексцентриситети. Холєра! Питає тоді мене її приятель: «Колего, а вам що більше до вподоби — мадригал чи канцона?»
— І що вам більше до вподоби, колего? — Сергій уже не стримувався і реготав, уявивши собі картину, як Арсен, увесь спітнілий від зусиль пригадати чи бодай вгадати, про що це його запитують, ніяковіє. — Ти хоч йому врізав?
— За що? Йди в баню, Лічозоре! Ги-ги, як смішно! Хотів би я на тебе подивитися! — Арсен зовсім не зі зла огризався.
— Ну, я не доріс до стосунків аж таких високих, — пригадав собі Зоряну. — Волію, щоб мої дівчата хоч інколи ходили все-таки землею, а не літали попід хмарами.
— Таки-так, — відреагував миттєво Арсен. — Одного позахмарного придурка в сім’ї вистачить.
Що було робити? Мусив виручати друга. І ось вони на тих поетичних читаннях. То актова зала якоїсь середньої школи в центрі міста. Тут суцільна темрява, очевидно, так задумано, для більшого ефекту. Але через це роздивитися людей, які сидять поруч, майже нереально. Та чи й треба? Сцена освітлена прожектором. Один пан, трохи старший від решти присутніх, тих самих початківців та перспективних, стоїть на сцені та оголошує, хто зараз виступатиме. На сцену по черзі виходять молоді люди, щось там виголошують, пояснюючи те, про що пишуть, як живуть і для чого. Кажуть різне. Публіка реагує також по-всякому: сміється, аплодує стримано, аплодує несамовито, аплодує стиха, гуде, аукає. Сергій спочатку скептично ставиться до того, що відбувається, бо він більше половини зі сказаного ораторами не розуміє. Навіть одного разу задрімав, коли виступав бородатий хлопчина і читав оті вірші без рими, верлібри чи що… Арсен його боляче вщипнув, коли Сергій почав хропіти, мовляв, не встидай мене перед дівчиною. Довелося постаратися зі всіх сил. Переконував себе розумними аргументами: мусить у тому дійстві бути хоч щось варте уваги, якщо стільки людей воно сюди привело і не дає спокійно їм спати, як йому його зорі. Не всі ж тут поети, є й просто слухачі чи вболівальники, як ото Арсен.