Найдужче тішили віршики патріотичного спрямування. Тарабарщина ще та… Написані автором, певне, з примусу. Там і про гори Карпати, і про едельвейси, і про калину, соняшник, сина непутящого, що матір забув, і про доньку, яка продала свою працю за долари, забувши матір… Жесть, одним словом…
Біля Арсена сидить та, заради кого вони сюди припхалися. Дівчинка Олеся. Гуманітарний факультет універу, другий курс. Рафінована львів’янка — так вона сама про себе говорить, коли знайомляться. Пишається собою неймовірно. Худенька, доволі висока, майже одного росту з Арсеном. Зелені очі, він би злякався їх, коли б десь перечепився вдень поглядом, бо мають у собі щось надто божевільне та колюче, можливо, тому, що надто зелені. Довга тонка шия, на ній разок білого намиста, може, й перлинки, Сергій не розбирається в цьому. Довге руде, не виключено, що й фарбоване, волосся аж до пояса. Воно прикриває і вуха, і частину обличчя… Руки кістляві, тому й рухи трохи незграбні. Вбрана в довгу аж до землі блакитну сукню. Ще крила за спиною прироби — і готовий тобі ельф. Та назагал приємне враження справляє дівчина. Особливе.
Сергій згадав, як у молодших класах йому подобалася однокласниця, дівчинка Світланка. Вона сиділа на першій парті. Він любив дивитись, як сонячне проміння, що падало з вікна, блукало її світлими кучериками. Вона мала ніжний і лагідний голос і так була схожа на ангела. Вона була не з дитбудинку. Хлопці пробували і її шарпати за косички, та Сергій завжди заступався. Після молодшої школи вона переїхала з батьками в інше місто, залишивши після себе тільки дитячий спомин. Арсенова пасія чимсь нагадувала Світланку, можливо, легкістю та ніжністю своєю. Коли Олесю запросили на сцену, пурхнула, мов метелик.
— Свої вірші читає наша улюблениця, наша Олесечка, — майже з ніжністю проголосив ведучий вечора.
Олеся зачала свій виступ натхненно та щиро. Жестикулювала руками, ті, мов у лебідки, граційно рухалися. Сергій до слів не дуже прислухався, слухав тільки мелодику голосу. То була музика зі звуків. Дивився й на Арсена, той напіввідкрив рот і, не мигаючи, слідкував за кожним рухом маленького ельфа. Закохався його друг. Точно.
Були оплески, навіть крики «браво». Олеся, щаслива та збуджена, сіла коло майже паралізованого побаченим і почутим Арсена. Пропав хлопець.
А тоді отой старший чоловік оголосив, правда, трохи офіційно і доволі стримано:
— Зоряна Білововк. Прошу на сцену.
Залом пролетів напружений шепіт і на сцену вийшла…
Вона.
Його Зоряна.
Він її відразу впізнав. Хоч була без халата і без хустини. І мала інший вигляд. Але очі…
Вбрана в чорні джинси та картату сорочку. Зовсім не схожа ні на ельфа, ані на ангела. На шиї — чорний шовковий шалик. Коротко стрижене русяве волосся, наче в юнака, і тільки металічний блиск в очах, мов присуд, тендітні пелюстки губ, ямки на щоках (він тільки тепер їх запримітив) і голос — тихий, упевнений. У руках зошит у сірій обкладинці.
Говорила:
Він слухав. Слова падали, але не вниз. Вони спадали, але не додолу:
Було солодко від казаного. Тут, зараз, чи не вперше Сергій зрозумів, що чує:
У залі стояла тиша. Ніхто не аплодував і не перешіптувався. Усі мовчали, наче очікували чогось.