— Я запитую: ти її особисто знаєш?
— Трохи. Та про своє диво-ремесло, якщо хочеш знати, вона мені особисто розповіла. Так що ти дарма так. — Олеся задерла носа, чекаючи вибачень.
— Ой, невже, Олесю, ти у нас ідеально чистенька та незаплямована? Добре, дамо спокій моралі, бо посваримося, — бачачи, що Олеся хоче відповісти на його випади, Сергій підняв угору руку і продовжував: — А вірші Зірчині мені сподобалися, принаймні вони набагато кращі від тих, які тут абракадаброво звучали. Ледве не заснув! О, то не поезія, то… Наче дехто обкурився чогось, таке виплітав. Не тебе маю на увазі, Олесю, але ти сама хіхікала, коли слухала. Чи ні?
Олеся невдоволено надула губки. Сергій зрозумів, що переконувати тут — марнування сил. Вірші Зоряни були справді талановитими, чудовими і, схоже, Віктор Іванович це розумів. Та, напевно, розуміла й Олеся, і переважна більшість залу. Але зелена жаба, потворна й небезпечна тварюка, жила всередині тих нібито поетів. От і засуджували людину, навіть не чуючи її. Авжеж, вона їм не конкурент, вона їм не рівня, бо вона не така, як вони.
Але вона така, як він, і цього достатньо.
— Олесю, а де вона тим… Ну, е-е-е, ти ж розумієш… займається? — запитав Сергій, уже коли прощалися, й Арсен узяв свою пасію під руку з наміром проводжати.
Олеся зневажливо скривилася:
— Ой, зовсім поруч. Ні встиду, ні совісті. Навіть не криється. Біля цирку, сама мені це сказала. Та вона у нас, типу, гурманка, тіко по вихідних «роздає». Що, хочеш спробувати полунички? Сподобалася поетка чи поезії? Змушена тебе розчарувати…
— У мене є гроші, — обірвав Сергій.
— Ха, є гроші? Та чи вистачить тобі твоїх грошиків? Зоряна у нас не проста повія. Вона «ВІП-повія». Як це гидко! Фу!!! Ти знаєш, що це за…
— Знаю, — обірвав грубо Олесю Сергій. — Розберуся якось сам. Від доброго життя повіями не стають.
— Як знаєш, — Олеся осудливо дивилася на хлопця. — Та не кажи потім, що тебе не попереджали.
А він і не скаже.
12. «Старша від людства, давніша від пустелі…»
Любов — це тиша
і безмежне небо,
це світлий усміх у твоїх очах.
Любов — коли і слів уже не треба,
це трепетні птахи у небесах.
У світлі дні фіалкові музики
в душі заграють —
і відкриють світ,
І все, що сірим було і безликим,
враз оживе,
немов весняний цвіт!
Був звичайний вихідний день. Весна цього року припізнилася. Тільки-но в травні по-справжньому потепліло. Квітневу паску святили в снігах, навіть захурделило. Тож справжнє тепло стало просто вибухом, квітувало все і відразу. Земля та природа нагадували породіллю, яка ніяк не розродиться, а тепер квітнули і підбіл, і жовті котики, й абрикоси, і вишні. Усе водночас. От-от на підході яблуні та груші, а там бузок уже дивився цікаво на світ своїми ліловими очицями.
Сергій у суботу мав термінове замовлення в одній бізнесовій організації, інсталював програми. Телефон знову забув у гуртожитку, цього разу спеціально, щоб Арсен не діставав повчаннями. Він у нас дуже правильний. Сергій пригадав історію з енциклопедією, а ще, чого доброго, розповість усе бабуні Ніні, і доведеться тоді слухати поради, а ослухатися її він не міг. Бабуня Ніна ще жодного разу поганого не порадила. Та чомусь надіявся на ліпше — друг не стане старенькій щось розповідати, щоб не турбувати її хворе серце. Було звичним, що Сергій у суботу або неділю відвідує бабуню з Арсеном. Нічого, ще завтра встигне. А сьогодні він має переговорити з Зоряною. Не думав, що вона опиниться на місці роботи вже зрання. Однак тільки-но закінчив роботу, десь близько дванадцятої, вихопив гроші з рук секретарки, ефектної грудастої шатенки. Навіть не перерахувавши їх, запхав у кишеню штанів, чим викликав здивування директора фірми, який особисто приймав роботу.
— Так, молодий чоловіче, ви ніколи нічого не заробите! — повчав той. Невисокого зросту чолов’яга, вбраний у дуже блискучий, хоча, очевидно, й дорогий костюм. Надто туго зав’язана на шиї краватка трохи заважала йому, і він раз по раз смикав її то вправо, то вліво.
— Чому? — перепитав здивовано, дивлячись на керівника згори вниз.
Директор поморщив лоба. Був на півголови меншим від Сергія, невеличке черевце прикривала маринарка. Залисини на голові вкривав піт.
— А тому, шановний, що коли б я так ставився до грошей, як ви, то не торгував би нерухомістю, а став би підмітайлом на Краківськім ринку.