— Ви роботою моєю задоволені? — перепитав Сергій, згадуючи, як цей грубась іще п’ять хвилин тому прицмокував язиком, вихваляючи хлопця та шпетячи тих неуків, які перед тим робили невдалі спроби відремонтувати систему.
— Ну-у, звісно, що… — потягнув директор. — Так, але…
Сергій грубо обірвав:
— Пане Владлене, компи мають властивість час від часу ламатися. До того ж за ними працюють люди, і працюють не автономно, а прилучені до Інтернету, ймовірність підчепити там якусь компболячку — вірогідна на сто відсотків. А ще є така штука, як перепади напруги в мережі, стихійні лиха. Висновок: я вам ще не раз стану в пригоді. І тому, «шановний», вам зовсім не вигідно мене дурити, тому платню не перераховував. Ви ж чесна людина?
Директор розчаровано розвів руками і хотів щось додати, та Сергій похапцем потиснув йому руку та кинувся бігцем у вказане Олесею місце шукати Зоряну. Біля самого цирку згадав, що ще не їв сьогодні, однак від думок, що обсіли голову, та сплеску емоцій їсти не хотілося.
У скверику біля цирку на дитячому майданчику в цю обідню пору було багатолюдно: бабусі з онучатами, батьки з дітками. Обійшов довкола цирку декілька разів, Зоряни не зустрів. Може, ще зарано? Сів у скверику. Вітер із Святоюрської гори надсилав, мов термінові телеграми, дивовижні пахощі весни. Теленькав поруч трамвай, перегукувалися автівки, веселилися синички під ще не розпущеним кущем глоду, гралися в пісочниці діти, мружилося на безхмарному небі сонце. Так просидів майже до четвертої. Урешті не втримався та пішов до хлібного купив булочок, а в гастрономі молока. Ото й увесь сніданок-обід. Зоряна того дня так і не з’явилася. Чому? Невже вчорашня сцена її так збентежила? Тільки об одинадцятій вечора дотумкав: вона вже не прийде.
Додому, в гуртожиток на вулицю Медової печери, повертався пішки. Мало машин, небагато людей, не мав чого чи кого боятися. Його дитбудинківське минуле давало про себе знати: кругом купа знайомих, особливо серед львівської шпани, гопників. Він вважався серед сиріт майже легендою: свій у дошку пацан, що зумів якимось чином видряпатися нагору. Час від часу його навідували приятелі, колишні дитбудинківці, переважно «зайняти грошей». Давав не думаючи, знаючи наперед — не віддадуть. Тут спрацьовувало інше чуття: якщо дасть, то сьогодні вони ні в кого не вкрадуть, нікого не пограбують, бо матимуть за що і випити, і вколотися. Таких уже розмовами чи повчаннями не виправиш, бо надто пізно… Коли згасає день, ти знаєш, що після ночі настане новий, а тут шансів на щось нове мало завжди. Сутінки… Далі — тільки ніч.
Сергій ліг у ліжко, попередньо поставивши на зарядку мобільний, який вимкнувся, не витримавши лихої долі. Ще б пак! Двадцять пропущених дзвінків од Арсена, а ще — сердита записка від нього на столі. Навіть лінь було читати, добре знав, що в ній. Максим, його співмешканець, поїхав до батьків. Тож… Лежав мовчки, слухаючи ніч, думав, що не засне, та несподівано для себе доволі швидко заснув, і на ранок навіть не пам’ятав, що йому снилося. Уранці розбудив телефонний дзвінок від Арсена. Не брав слухавки, тільки вимкнув звук у телефоні. Дев’ята година, і йому час, бо…
… настав новий день.
Вона була на лавці біля дитячого майданчика, неподалік від цирку. Він помітив її здаля, хоча дівчина сиділа до нього спиною. Упізнав її по короткій стрижці та тій самій картатій сорочці, в якій вона приходила на поетичні читання. Підійшов майже впритул, міг добре розгледіти малюнок на сорочці, руки дівчини, запхані в кишені джинсів, похилену голову, зіщулену постать, напевне, змерзла. Першим бажанням було зняти з себе маринарку та накинути на її пле…
Не додумав…
— Я знала, що ти прийдеш, — вона говорила, не обертаючись.
Тоді розвернулася.
Сумні очі, червоний ніс, синці під очима…
— Учора я не змогла прийти. Мені чомусь уперше за останній рік стало соромно. Соромно перед тобою, людиною, яку я ще не знаю. Очевидно, тобі вже популярно роз’яснили, хто я. Хай, моє минуле — це також я. І воно живе в мені, від нього не заховатися. Чому ти прийшов? Щоб присоромити чи найняти? Я цим уже не займаюся. А оті історії теперішні про мене — то щоб позлити снобів. Сама не знаю, для чого то роблю? Та роблю! І зрештою… — затнулася, стенула плечима, ще більше зіщулилася. Чи від холоду, чи від сказаних слів.
Сергій скинув маринарку, накинув Зоряні на плечі. Сів поруч, взяв за руку. Рука крижана. Він поклав її між свої долоні, щоб зігріти, подихав на неї. Зазирнув у її обличчя, шукав очі. Знайшов.
— Не бійся, Зірко! Більше тебе ніхто не скривдить.
— Але ж я, я… Я страшна людина. Такі, як я, не варті того, щоб їх… — очі затопила вода, не договорила.