— Ласкаво прошу до моєї оселі, друже!
Був упевнений, що то дурість. Та птах несподівано злетів зі свого місця, зробив коло над головою чоловіка та сміливо всівся на ліве плече.
Крук сидить на столі, п’є воду з горнятка. Чорні намистинки очей дивляться майже лагідно. Перед тим як лягти спати, Сергій залишає кватирку розчиненою — це для крука. Бо чи довго зможе птах у клітці?
Отак у Сергія з’явився в Кримських горах перший друг — і слухач, і спостерігач…
Одного плаксивого вечора, коли небо затягнуло сірим смутком і Сергій не пішов на роботу, дістав з-під ліжка Зірчину коробку. Єдине матеріальне, що залишилося після дружини, він тримає у ній. Вірші, малюнки, фотографії… Крук усівся навпроти, уважно спостерігаючи за чоловіком. Сергій розкрив зошит, прочитав уголос:
Сергій витягнув іще один. Ніжно гладив зелену обкладинку пальцями, читав те, що написане зверху: «Щоденник». Зірка вела щоденники, то було ще до їхнього знайомства. Коли вони зустрілися, майже перестала.
— Почала нове життя, — говорила напівжартома, і вже серйозно додавала: — Тепер у мене замість щоденника ти.
Але ті зошити не викидала. Він розумів: то її минуле, хронологічно виписана вагома частина життя. Він ніколи не розпитував про колишнє і не дуже хотів, щоб вона розповідала, згадуючи малоприємне. Дещо йому старалися «донести» друзі та знайомі. Відразу ж Сергій припинив ті балачки. Плітки його не цікавили.
Тоді Сергій зовсім не прагнув знати, якою вона була до зустрічі з ним. Вона — половина його душі, краща його частина, і все. Цього достатньо. Зоряна навіть ображалася, що він не розпитує про той період життя. Але… Він знав, що їй болітиме, коли вона розповідатиме, що вона підбиратиме слова, емоції, а найгірше — вважатиме себе винною в чомусь чи стане виправдовуватися. Тому навіщо? Вона — найчистіша, найпрекрасніша, найліпша у світі. Вона — Зірка для нього! А решта не має ніякого значення.
Колись, дякуючи Зоряні, погані сни з минулого навіки його покинули. Тільки в ту останню ніч, коли він відлітав у Лейпциг, йому знову наснилася мама. І він прокинувся мокрий від сліз. І розповів вагітній дружині той сон. Він не мав би цього робити, але не стримався і розповів…
А тепер… Тепер матінка йому не сниться, тільки Зірка, його зірка. Зірка для нього. Як мама й обіцяла! Наче її нагороду за безвідрадне життя отримав свою зірку, та не зумів її втримати. Випустив чи відпустив?
Відвів очі від зошита. На столі Зірчина фотографія в рамці. Зроблена під час мандрівки на Говерлу. Яка то була подорож! Дорогою і сонце, і дощ, і вітер… Але Сергій добре знав: то така гора норовлива, то плаче, то дихає, то мовчить, то виє. А щойно видряпалися на верхівку — вийшло сонце. Зоряна — поруч, втомлена та щаслива. Сергій її таку й сфотографував.
— Я кохаю тебе, — сказав, затинаючись, тоді.
Вона погладила його по щоці і прошепотіла на вухо:
— А я це знаю!
— Звідки? — дивувався Сергій. — Я ж сам щойно зрозумів…
— Я про це знаю вже давно. Ще від того першого дня, коли ми зустрілися. Ти вже тоді любив мене. А от розуміння до тебе прийшло щойно. Таке буває. Це коли ти не думаєш про те, як ти дихаєш, аж доти, поки не починаєш задихатися. Ти почав задихатися без мене, і тому ти зрозумів, що кохаєш мене.
— А ти? — дивився пильно в очі і боявся помилитися.
— А що я?
— Ти мене кохаєш?
— А хіба про таке запитують? Таке відчувають.
Він відчував.
Сергій провів пальцем по знімку. Зітхнув. Поставив фото на місце. Покрутив щоденник у руці. Зошити з віршами, щоденники та малюнки — от і все придане дружини. Пригадав, як його Зорянка почала малювати. Коли завагітніла, то майже відразу. Брала до рук папір, пензлики, вмочала їх у воду і… Малювала. І лише білою фарбою, білим по білому. Сергій не дивувався такому бажанню дружини. Вона йому все розтлумачила: «Білий можна розкласти на кольори. Кожен собі сам розкладе, якщо захоче».