А потім… А потім він закінчив школу, і його забрали до війська. Через півроку разом із вісточкою від сина, листом у конверті, Калина та Олесь отримали й посилку — цинкову труну. Її заборонили відкривати. Калина не знає, як вижила тоді? Коханий Олесь згорів, мов свічка. І так мав слабке серце, а горе його добило. Тож на роковини сина поховала й чоловіка, а за півроку батьків… Напевно, від божевілля та смерті врятувала її Валентина, мама Зоряни, яка дивилася на Калину великими сливовими очима і вночі все плакала-ридала, кликала матусю… То вони і врятували одна одну: Калина Валю, а Валя — її.
Тітка Калина жила на околиці міста, то життя було сільським. Клаптик городу за хатою, який завжди щедро родив і годував не тільки тітку та її нехитре господарство, а й Зорянку з родиною. Працювала в школі прибиральницею, тож могла спокійно брати малу Зоряну з собою на роботу. Зірка звикла, що її тітка зранку та на ніч ковтає якісь біленькі пілюлі. Коли вона одного разу перепитала, навіщо, тітка відповіла:
— То, Зірничко, щоб довше побути з тобою. Ще коли тебе не було на світі, мені зробили операцію. Вирізали дещо на шиї, бо воно заважало жити, й оті таблетки мені підміняють той орган, який зіпсувався.
Того пояснення п’ятирічній Зоряні було достатньо. Набагато пізніше Зірка довідається, що тітка перенесла складну операцію — їй вирізали щитовидну залозу. Тітка дістала відразу третю групу інвалідності, безтермінову. Тож пиття таблеток, як і час від часу візити до лікаря, були просто необхідні, щоб жити далі.
А зараз дівчинку зацікавило інше:
— А де ж тоді могла бути Зорянка, коли її на світі не було? Як це, тітонько?
І тітка розповіла малій казку про Зірку, яка жила собі на небі: світила, дивилася згори вниз. Але їй було так цікаво, як там унизу живеться людям і як воно — бути людиною? І попросила Зірка свого батька Місяця ясного, щоб дозволив їй побути людиною. Довго батько не погоджувався, але Зірка виявилася дуже впертою та настирливою і таки добилася свого.
— Добре, дочко! — сказав Місяць. — Бути тобі віднині не зіркою, а людиною. Маленькою дівчинкою Зорянкою, що любить свою тітку Калину, маму Валю, татка Назара, своїх бабусю та дідуся.
— І котика Мурчика, і песика Рудька, — додала мала.
— Звісно, і козу Дуню, і…
— Ні поросяток я не люблю, вони смердять… А що було далі?
— А далі Місяць сказав, що Зірка житиме як людина довго і щасливо, аж поки не помре. А от коли закінчиться її людський вік, вона знову повернеться на небо і вже не пам’ятатиме того часу, як була людиною.
— Сумно, — сказала Зоряна.
— Чому? — здивувалася бабуся.
— Бо я не пам’ятаю, якою я зіркою колись була і як мене звали.
— А я знаю, — хитро підморгує тітка Калина.
— Ах, знаєте? Звідки? І як мене звали? — закидала питаннями жінку зачудована мала.
— Звідки? Бо стара вже і розумію мову Місяця, він інколи з тобою розмовляє, та ти його не розумієш.
— А мама розуміє його мову? — запитувала серйозно Зорянка.
— Ні, мама не розуміє. Мама ще молода.
Це наче все пояснювало…
— Тоді як мене звали, коли я жила там? — і мала тицяє пальцем у темне вікно, яке виблискує зорями.
— Літавиця тебе звали, — ніжно гладить бабуся дівчинку по голові. — А Літавиця має цікаву здатність, люба моя дівчинко. Жити для когось, не для себе. І добре, коли той хтось то зрозуміє, тоді і Зірка, і той, для кого вона зійшла з неба, щасливі.
— А я, тітонько, чия?
— Виростеш — дізнаєшся.
— Як?
— Відчуєш.
— Тітонько, а коли він того не зрозуміє? Що тоді? — не вгавала цікава мала.
— Тоді, тоді… Що може зробити Зірка тоді?
Зоряна не знала, але не стала розпитувати, бо то, певно, було щось дуже страшне…
А ще тітка Калина дуже любила книжки. Вона на ніч частенько читала Зірці. То тітка навчила її читати, трохи писати. Тож, коли малій виповнилося сім років і прийшов час іти до школи, дівчинка зробила це з радістю. Тоді вона й переїхала знову до Львова, хоча майже всі вихідні, свята та канікули і далі проводила в тітки.