То все відбувалося на очах Зоряни, якій було тринадцять. Мама, як інші, викинуті з роботи, вирішила зайнятися «човникуванням». Тато був проти:
— Ну який із тебе гендляр, Валюшо! Подивився на себе! Ти прекрасний кухар, але не перекупка. Прогориш, серденько…
Та колежанки-друзі-знайомі, ті, хто вже спробував або знав тих, хто цим займається, настільки яскраво описували можливість великого заробітку, що Валя тільки стенала плечима на чоловікові зауваги, не знаючи, кого слухати. Та поки стримувалася. Бо ж дитя ще мале, тітка Калина не в захваті від такої ідеї, та й чоловік не пустить. Тож перебивалася сякою-такою роботою, вдома пекла торти, випічку і здавала на реалізацію одній знайомій.
Зоряна частенько їздила до тітки, помагала тій по господарству, а у Львів привозила домашні продукти. Та не це тягнуло Зоряну до тітки Калини. Тільки вона вміла слухати, тільки їй юна дівчина могла довірити найпотаємніші порухи своєї душі. Тітка підтримувала і словом, і порадами онуку. Колись Калина мріяла стати вчителем. Чоловік накупив для дружини купу книг, щоб читала й готувалася до вступу. Та вона рано народила, а потім навіть тричі пробувала на заочний у Дрогобицький педагогічний вступати. Але щоразу не вистачало балів. Утім, чоловік Олесь не жалів грошей на Калинині захоплення. А захопленням були книжки. Ту любов до них вона передала й Зоряні. Тож коли в одинадцять мала серйозно повідомила тітці, що, коли виросте, хоче стати не лікарем чи вчителем, а бібліотекарем, то жінка лишень втішилася. Мамі та татові Зірка про це не говорила, якось соромилася. Подругам у класі також. Бо така мрія була не модною.
У батька на заводі ставало дедалі гірше — роботи зовсім не стало. Батько влаштувався на якісь випадкові підробітки — то вантажником на вокзалі, то ремонтником дороги. Гроші отримував у конверті, досі умовно рахуючись на заводі. Одного похмурого осіннього вечора зателефонував батьків співробітник, дядько Грицько. Він повідомив, що з двох цехів «Автонавантажувача» вночі за згоди керівництва устаткування, все внутрішнє начиння було забрано на «вдосконалення», — та всі знали, що на металобрухт. Залишилися тільки голі стіни та декілька дерев’яних стільців. Стало зрозуміло, що це кінець і повернення вже не буде.
Як то могла пережити людина, яка вкладала в свою роботу не тільки фізичні сили, а й душу? І тато з горя запив. Це тривало тиждень-два… На добру горілку потрібні були гроші. Грошей не було, і батько пив всяку гидоту. Тоді день-ніч сидів, обнімаючи унітаз, а потім знову брався за чарчину. Сердито відмахувався від сліз доньки й благань дружини та втікав із хати. Ходив до друзів у гуртожиток, відводив душу. Мама терпіла, бо любила татка.
Коли ж на тверезу пробувала з ним говорити, обіцяв: то востаннє. Казав, що душа його болить, і тримався рукою то за серце, то за шлунок. Видно, що погано чулася не тільки душа, та пити не припиняв. Позичав гроші в сусідів, знайомих… Валя оббігала всіх, кого знала, просила чоловіку в борг не давати. Та це не допомагало, бо борги не зменшувалися. Зароблені мамою та тіткою проїдалися або йшли на найнеобхідніше. Борги за квартплату, за газ, за світло збільшувалися, мов снігова куля.
То сталося в листопаді. Батько пропав на чотири доби. Хоча таке вже бувало. Коли трапилося вперше, мама облітала всі медвитверезники, лікарні, трупарні, зверталася в міліцію. А він заявився смердючий, п’яний, але живий аж на третій день. Знову просився, клявся, обіцяв… Вона не вірила…
Але цього разу шукала не Валя, розшукували Валентину Білововк. Дружині Назара Білововка зателефонували з лікарні.
— Пацієнт щойно вийшов із коми і назвав ваше ім’я та прізвище і цей номер телефону. Ви його знаєте?
Вони його знали.
Зоряна і мама зайшли в кабінет до лікаря. Лікар говорив трохи втомлено та сухо:
— У вашого чоловіка сталася гіпоглікемічна кома. Це означає, що рівень цукру в крові через надмірне споживання алкоголю впав надто низько. Скажіть, пані Валентино, чи ваш чоловік давно п’є і відколи хворіє на цукровий діабет?
Мама сумно хитала головою та розводила руками. Уже рік із пляшки не злазить. А хвороби? Та про що ви таке кажете? Її коханий взагалі ніколи нічим не хворів, хіба що в тридцять йому вирізали апендицит і два рази мав нежить. Але вона згадала свекра, огрядного чоловіка, який мав цукрицю, тобто діабет, чи не від народження. Добре, що її чоловік вдався в матір і ніколи не був товстим. Вона так і сказала лікарю…
— У вашого чоловіка, шановна пані, крім проблем із алкоголем, ще й цукровий діабет. Ми його з коми вивели і вже три рази перевіряли рівень цукру. Картина невтішна. Його зловживання недоброякісними спиртними напоями посадило печінку настільки, що ви тепер маєте в хаті діабетика, правда, це поки що діабет другого типу, тобто інсулінонезалежний. Це означає, що дія інсуліну в тканинах ослаблена, тим самим порушується його надходження з підшлункової залози. А якщо на хлопський розум, — бачачи, що його не дуже розуміють, лікар трішки змінив свій сухий тон, — то вам, люба папі, разом із донькою доведеться нелегко. По-перше, пацієнту слід відмовитися від алкоголю, бо печінка не витримає, по-друге, сувора дієта, по-третє…