Безвихідь та безгрошів’я змушували прогинатися. І тоді мама повернулася думками до своєї старої ідеї — човникування. Позичила грошей, залишила доньці кілька гривень на хліб та молоко і…
Бідному женитися, то й ночі мало, кажуть мудрі люди. Так і тут. Гроші в Туреччині разом із документами вкрали, товар, поки сиділа у в’язниці до уточнення, хто така і звідки, — привласнили свої ж. Через місяць повернулася додому ледве жива, втомлена та вбита. Відразу кинулася шукати гроші, щоб віддати борги. Бо ті, у кого позичала, жартувати не вміли. Могли і повісити. Вихід бачився один. Довелося продати тітчину хатинку… Хоча Зоряна навіть на колінах просила матір не продавати, та не послухалася. Після Туреччини у Валі всередині наче щось зламалося. В очах з’явився сталевий блиск. Турботлива та ніжна Валюша так і залишилася десь там, за тисячі кілометрів, натомість повернулася інша — байдужа та зачерствіла.
Зоряна стала мовчазною. Мовчки ходила до школи, щоб не думати про те, що відбувається зараз із ними. Була налякана, була стривожена і думала тільки про те, що мусить дотримати слова, даного тітці Калині. Як? Вона має просто добре вчитися.
Одного ранку мати накинулася на неї ледве не з кулаками, коли дівча попросило у неї кілька копійок на обід у шкільній їдальні.
— Що? На шию мою всілися та ноги звісили, троглодити прокляті! І тобі, рідненька, час починати думати про хліб насущний, а не зазирати мамці до рота. Дівулі вже майже шістнадцять, а вона віршики пише. Думаєш, мені тітка не розповідала про твої чудацтва? Теж мені, Ліна Костенко! Твої книжечки тебе не прогодують. Нормальну роботу треба мати.
Мама Валя роздратовано підбігла до полиці з книгами. Але не встигла нічого зробити, бо Зоряна перехопила її руку.
— Тільки спробуй. То єдине, що залишилося від тітки, коли ти продала її хату. Що в тих теплих краях із тобою зробили? Матусю, рідненька, що відбувається з нами?
Валентина, сердита та знічена, пішла з дому, гримнувши дверима так, що аж шиби задзвеніли. Батька також удома не було, запив. Мати повернулася наступного вечора п’яна та весела. Витягнула з кишені палку ковбаси, з другої — пляшку прозорої рідини.
— Ходи, дочко, вип’єш із мамкою.
Зоряна стояла в дверях кухні розгублена та здивована:
— Мамо, ти ж не п’єш… Хіба ти не бачиш, що горілка з батьком зробила?
— А що зробила? Йому хороше. Він нап’ється і забудеться. І я так хочу. Забутися. Сідай-сідай, мала.
Зоряна невпевнено всілася навпроти матері. Та дістала стограмівку, налила в неї чогось до огиди смердючого. Зоряна скривилася від самого запаху.
— Що, гидуєш? Нічо’, звикнеш…
Зоряна накрила долонею стакан матері:
— Не пий, мамо, благаю!
Валентина з розмаху вдарила Зоряну по обличчі. Та аж зі стільця злетіла.
— Що? Ти хто така, щоб матері наказувати? Хто ти така, потороче?
Валентина дістала з холодильника квашених огірків, наклала їх до тарілки. Сіла.
— Слухай мене, мала. П’ю за нас — за тебе і за мене. Будь! І мамці більше не наказуй, бо мамка може і з дому вигнати, а куди підеш? О!
Валентина перехилила стакан і залпом випила, навіть не скривилася. Зоряна встала з підлоги і дивилася на матір переляканими очима. Та ж продовжувала говорити:
— А я п’ю, дочко, бо спадковість маю паскудну. І в тебе вона також паскудна. Знаєш, чому померли твої дід із бабою? Не від старості. Нє! Алкоголіками вони були закінченими. Тож одного разу так напилися, що батько заснув із цигаркою в роті. Недопалок упав на ліжко, воно почало тліти і… Згоріли всі — і хата, і вони. А мені пощастило. Бо мене тоді в хаті не було. Я коли чула їхні п’яні розборки, то ховалася в стайні, у коров’ячому жолобі. Боялася попасти під роздачу. Батько коли напивався, то гамселив усіх підряд — направо і наліво. Тож коров’ячий жолоб був для мене порятунком, а взимку, коли ставало холодно, доводилося сутужніше. Тоді я нишком залазила у шафу або під ліжко, хоч тоді доводилося чути і крики, і лайку, і ще дещо, коли розпашілі батьки, мов двійко голодних звірів, накидалися одне на одного з тваринними любощами. А в той страшний день надворі стояв липень і було спекотно. І я ночувала в хлівці. Корову батьки вже давно пропили, а стайня та жолоб лишилися. Рано-вранці мене розбудили крики сусідів, що гасили пожежу. Батьків ховали в закритих трунах, бо дуже обгоріли їх тіла. А тітка Калина, добра душа, оформила наді мною опіку та забрала до себе. Тобі про це ніхто не розповідав. Бо чим тут хвалитися?