Вийшла в теплий вечір із дверей під’їзду. Сіла на лаву під аличею, поставила в ногах торбу і заплакала. Куди вона тепер? Нікому не потрібна, одна-однісінька в тому білому світі.
Не знає, скільки плакала, але вже споночіло, і в дворі загорілися ліхтарі. На вулиці досі бігали діти, граючись у лова, ходили туди-сюди люди. У квартирах парко, липень цьогоріч такий гарячий видався. Уже навіть очі встигли висохнути, а вона не знала, куди їй податися і що далі робити зі своїм життям. Сховала обличчя в долоні. Вона тепер розуміла тих нещасних, що вирішують померти самостійно. Якби була трішки сміливішою, то також спробувала б. А так — слабачка.
Чиясь рука лягла на плече. Озирнулася. Перед нею стояла красиво вбрана дівчина. Зоряна її відразу й не впізнала.
— Привіт, Зорянко!
Зоряна нашвидкуруч витерла обличчя. Голос Лєрки?! Невже вона? То була наче Лєрка — і наче ні. Красива, елегантна. Вбрана гарно: бузкова спідничка до колін, біла блузка на бретельках, на руці сумочка одного кольору з босоніжками — червона, як і сережки на вухах — срібло з великим червоним каменем.
— Лєрка? Ти? — ще досі не вірила своїм очам.
— Та я, Зірко! Невже так змінилася? Можна біля тебе сісти? — запитала для годиться. Нахилилася, чмокнула Зоряну в щоку. Запитала: — Плакала? Щока солона. Можеш нічого не переповідати, мої мені повідомили. Ото приїжджала їх навідувати. Так по-дурному все складається у житті. Людина — планує, а життя — руйнує.
Лєрка всілася. Закинула ногу на ногу. Зачепила ненавмисно Зірчину сумку:
— Тю! А се що за торба? — тицьнула довгим пальцем з красивим манікюром у картату сумку.
— Я… Е-е-е… — Зоряна не знала, що й відповідати.
— Зрозуміло, — Лєрка легко підвелася зі свого місця, взяла торбу в руки. — Переночуєш сьогодні в мене, там і поговоримо. Я тобі дещо завинила, подруго.
І додала, помітивши, як Зоряна здивовано на неї дивиться:
— Не віриш? Розповім…
Зоря стенула плечима, махнула рукою. Хай, гірше вже не буде, подумалося, згадуючи наколки на руках того типа і порожні п’яні очі. Попленталася слідком за Лєркою. Та підійшла до гарненької іномарки, що стояла неподалік. Зоряна зовсім не розбиралася в машинах, але автівка таки вражала — довга, лискучо чорна, красива, велика. Трішки навіть завелика як для такої маленької та тендітної Лєрки. Лєрка натиснула ґудзик на ключиках, машина привітно бібікнула — то так музично відмикалася сигналізація. Дівчина відкрила задні двері чорної автівки, кинувши туди Зорянину торбу.
— Сідай, подруго, спереду. Знайомся, ця диво-машинка — то моя бойова подруга, Зося. Вона не крадена, не бійся.
Зоряна боязко всілася поруч із Лєркою. Дівчина впевнено завела машину, легко натиснула на педалі, й авто плавно рушило з місця.
— Подарунок однієї небідної людини, — передбачаючи запитання, сказала Лєрка. — А зараз слухаємо музику, всі відповіді на питання потім, окей?
Салон автівки заполонили гучні звуки. Музика без слів, без надриву, вона оповивала тебе, вела за руку, заспокоювала. Їхали мовчки… Зоряна дивилася на нічне місто. І воно, огорнуте в саван таємничої ночі, здавалося їй рідним, близьким. Своїм…
Лєрка пригальмувала на Личаківській, завернула в одну з неосвітлених бічних вуличок. В’їхали в двір одного з будинків. Припаркувалися.
Подруга мешкала в розкішній двокімнатній квартирі на третьому поверсі. Висока стеля, якісний ремонт, дорога кришталева люстра на високій стелі. Старі меблі, важкі гардини на вікнах. Вони на кухні. Кухня завбільшки як Зірчина велика кімната. Сідають у зручні крісла, такі бачила тільки в кіно. Лєрка мовчки дістає з холодильника ковбасу, сир, огірок, помідори, скляну сіру баночку з зображенням на ній чорних ікринок.
— Зірко, хліб візьми на вікні, зробимо канапки чи шо? — трохи розсіяно говорить Лєра.
Вона нарізає ковбасу та сир і складає те все у дорогі тарелі.
А потім із бару Лєрка витягає пляшку шампанського, коментуючи: «Дороге, французьке. Подарунок від одного пана».
Вино іскриться в кришталевих бокалах. Зоряну заколисує голос Лєрки, то все здається наче нереальним. Вона робить ковток золотого пійла, тепло розливається тілом, в очах мерехтять вогники. Згадує, що сьогодні аж уранці на роботі з’їла булочку та випила горня кави…