Зчорнів од відчаю —
І Бог його прокляв…
Зоряна залишилася в Лєрки. Хай, то тимчасово, поки мама не віднайдеться. А на ранок була неділя — законний вихідний. Лєрка схопилася дуже рано, хоч вони і просиділи допізна. Виною був Зірчин гардероб, точніше, те, що та похапцем склала до торби, коли втікала з батьківської хати. Лєрка оглянула його, скривилася, наче з’їла щось гидке, зібрала всі речі в мішок для сміття, не звертаючи жодної уваги на заперечення подруги. Потім вони поснідали і поїхали на Південний ринок «вдягати Зірку». А оскільки смак Лєрка мала добрий, а Зірка виявилася хоч і зговірливою, та доволі-таки традиційною в смаках щодо декольте, довжини спідниці та надто дорогих деяких речей, то скупилися доволі швидко. В обідню пору були вдома. Лєрка сказала, що Зоряна може у неї жити скільки захоче. Їй навіть веселіше, є з ким поговорити, бо чоловіки від неї не розмов вимагають і зустрічається вона з ними зазвичай на нейтральній території. У розпорядженні Зоряни — окрема кімната, кухня, ванна.
Та Зоряна і не збиралася ледарювати, користатися Лєрчиною доброчинністю. Зранку-раненько, коли подруга ще спала, йшла в своє кафе, після роботи готувала їжу для себе та Лєрки, бо її ще тоді зазвичай не було вдома, а пізно ввечері провідувала батька. Точніше, робила спроби. Чоловік у наколках, схоже, в них у квартирі остаточно оселився. Згодом у помешканні з’явився новий персонаж — рудоволоса краля зі спухлим від алкоголю обличчям та синцями під очима. Зоряна дзвонила в дзвінок, і та пані відчиняла двері квартири, якусь мить дивилася на дівчину порожніми очима, а тоді горланила на півпід’їзду: «Ростік, тут Назарова дєвка припхалася». Тоді з’являвся Ростік, так звали зека в наколках. Він шкірився до Зірки напівгнилим ротом і закривав нахабно перед носом переляканої дівчини двері. І Зоряна до Лєрки поверталася ні з чим, так і не побачивши батька.
Пустили її в квартиру тільки через два тижні, коли зека з наколками вдома не було. Точніше, не впустили, а сама прийшла з дільничним. Не втрималася, поскаржилася. Батько п’яний та наче чужий сидів у кутку кухні на підлозі. Під ним старий брудний матрац. Біля матрацу тарілка залізна та кружка. Зараз батько нагадував не вовка, а старого немічного пса, побитого життям і людьми. А як він раніше пишався своїм прізвищем — Біілововк…
Змалечку знала легенду про татового прапрапрадіда, який отримав те славне прізвище ще на Запорізькій Січі за своє характерництво, бо був перевертнем. Сам Іван Сірко навчав його. Тільки вибраних цьому научали. Бо перевернутися втрапить будь-хто, а от назад людську подобу вернути здатні одиниці. Тут хист потрібний. От кошовий отаман Сірко і вибрав серед тисячі козаків Тараса.
Подарувавши йому спеціальний замовлений пасок зі шкіри вовка. І той пояс козак Тарас ніколи не скидав, навіть уночі, бо вважав оберегом. За здатність чоловіка перетворюватися на звіра та за мужність його так і кликали Вовком.
А одного разу сталася така пригода. Потрапило десять козаків у засідку, оточили їх турки, взяли в полон. Серед них і Тарас Вовк. Змусили козаків зняти з себе весь натільний одяг, забрали в козака Тараса і його пасок. Тоді зачинили полонених у старій закинутій дзвіниці, приставивши до дверей охорону. На ранок готували вороги велику страту. Задумали на очах мешканців села голими та безпомічними посадити на палі розбійників-козаків, показавши свою вищість над невірними. І щоб недобра слава про зганьблених козаків із коша самого Сірка вказала на те, що не такі вони й непереможні і не такий уже той Сірко великий. Утомлені важким днем та очікуванням смерті козаки не спали, молилися. Бо не така страшна смерть, як ганьба. І враз Тарасу примарилося таке: бреде він густим лісом, і раптом дорогу йому заступає біла вовчиця. Тарас бачить за їх спиною кілька маленьких вовченят. Вона пильно дивиться в його очі, люто ричить, оберігаючи дітей від незнайомця. І тоді він стає на коліна перед нею і говорить слова, які вчив говорити сам Іван Сірко, коли б така придибенція трапилася в житті. А коли наче пробудився від того марева, то вже знав, що і як робити. Під однією стіною дзвіниці був невеличкий лаз, із зовнішнього боку його охороняли, але не дуже дбайливо, бо людина через нього не вибереться.
Нізвідки під стінами старої дзвіниці взявся лихий і дужий вовчисько. Загриз на смерть тих, хто пильнував козаків. Двері до старої будівлі були підперті колодою. Колода впала… І коли двері розчинилися, здивовані козаки побачили перед собою великого білого вовка. З правого його боку цебеніла кров. Так Тарас Вовк став Тарасом Білововком. Ту легенду батько закінчував зазвичай словами: «Коли ти маєш у серці щиру віру, то ніяких оберегів не треба, щоб та віра твоя відбулася».