Василь Григорович, мов досвідчений мисливець, вдало розставляв пастки. І жертва завжди добровільно втрапляла у них. Та коли пізніше вона аналізувала те, як усе починалося, то розуміла: якби довелося ще раз таке переживати, вчинила б так само. Бо все одно рятувала б батька і допомогу прийняла б навіть від диявола. А він, той чоловік, наче й не був ворогом і дияволом, але не був і другом.
Дівчина дістала з кишені мобільний та набрала номер Василя Григоровича:
— Дякую!
7. У загоні
Собою бути — зась!
Турботи? Зграя! — фас!
А як повіриш мріям хоч на мить —
Болить, болить, ще гірше все болить…
І не карайтеся, не треба, не карайтеся.
І совісті терзанням — не давайтеся.
Сприймайте легше. І простіше. І живіть.
Ну, а душа? Колись переболить…
Батька майже три місяці протримали в лікарні. Зоряна повернулася додому. Школу мусила кинути. Принаймні після першого вересня там не з’являлася. Лєрка дуже жалкувала, що та йде, бо вже звикли одна до одної. Та Зоряна мусила приготувати оселю до повернення татка, і до того ж йому необхідна її допомога. Лєрці зовсім не подобалася дружба між Зоряною та Василем Григоровичем, як і те, що подруга прийняла його допомогу. Самого чоловіка вона знала опосередковано, знайомий знайомих. У ту ніч, коли він її п’яну доставив додому, вона «була» не з ним. Він просто виконував прохання дуже захмелілого друга. Та начулася Лєрка про нього багатенько. Такий собі Казанова, ласий до молодого дівочого тіла, який змінює коханок доволі часто. Удівець, дорослі діти, внуки… А він все не заспокоїться.
— Зірко, будь уважна. Йому тобі допомогти нічого не вартувало. А ти говориш про нього, наче то Господь Бог його тобі послав. А може, то посланець із протилежного боку? Він від тебе на сорок років старший. Але й це не важливо! Бо тобі, люба моя, з ним нічого не світить… Я тільки про те, що він хоче з тобою переспати, звісно, хоче. І переспить, він завжди свого добивається. Мені тебе шкода, дурненька. Не роби такий меланхолійний вираз обличчя, не закохайся.
А Зоряна й не думала закохуватися, то було щось інше, може, звичайна вдячність чи просто безпорадність малого серця перед великим жорстоким світом. Вона продовжувала чемно ходити на роботу, відвідувати батька в лікарні, якому ставало щодня дедалі краще. Він навіть помолодів. І в якийсь момент Зоряна зрозуміла, що то завдяки тут не тільки вдалому лікуванню та виконанню хворим усіх лікарських приписів. Є й ще одна річ, точніше, жінка. Доглядала за ним медсестра Клара, татко так її називав. Зоряна ж кликала Кларою Іванівною. Щось дивне відбувалося між батьком і тією тітонькою. Коли жінка заходила в палату, чоловік мінився на обличчі, очі загорялися. Одного разу Зоряна не втерпіла та запитала:
— Тато, а наша мама?
— А де вона, наша мама? — відповідав печально питанням на питання. — Ні листа, ні звісточки, нічого. А пані Клара — то геть інше, Зірко. У мене таке відчуття, наче знаю її давно. Із нею поруч так надійно і затишно — лагідна погода в домі. Із твоєю мамою було мов навесні: то спека, то дощі, то сніг. То вже ніколи не повернеться. Коли б твоя мама хотіла бути поруч, то вже давно б вернулася. Ти сходи до тої пані, що тоді її в ту Італію спровадила, ще раз, перепитай.
А хіба вона не ходила? І не раз, і не два. І навіть не десять. Нічого. У тій крамниці, власником якої була пані Рената, новий господар. «А старий де?» — запитувала. Хтозна. Кажуть: поїхала до доньки в Італію бавити онуку. Зоряна якимось дивом дістала адресу двоюрідної сестри пані Ренати. Пані Марія жила в Стрию. Вона і в хату впустила, і чаєм пригостила. Про сестру знала небагато. Та поїхала до доньки в Італію, тож приходила прощатися. Казала, що їде надовго, може, й назавжди, навіть бізнес продала. Чоловіка ніколи не мала, звикла завжди сподіватися лишень на себе. Тож така і в Італії не пропаде. Доньку сама ростила. А донька спритна вдалася, вся в мамку. Ото тільки відкрили ті закордони, Наталка Ренатина й гайнула в мандри «щастя шукати». І таки знайшла. Вийшла заміж за італійця. Ото і все, що знала пані Марія. Зоряна переповіла жінці історію виїзду мами за кордон і питала, чи може хто з рідних знати більше, адресу чи бодай номер телефону пані Ренати.
Пані Марія розпачливо розводила руками. Ренатка завжди була дуже самостійною. Як вісімнадцятирічною подалася з рідного міста у Львів, так і осіла у ньому. Тепер ось в Італії. Ренатка обіцяла подзвонити, коли добереться. І дзвонила, все у неї гаразд. А номеру телефону пані Марія не питала, бо їй дорого телефонувати в Італію. Тому Рената сама час від часу телефонує. Зоряна про всяк випадок записала прізвище, ім’я, по батькові пані Ренати і попросила пані Марію запитати ту, якщо випадково телефонуватиме, про матір, про Валентину Білововк. Пані Марія пообіцяла, що тільки щось дізнається — відразу віддзвонить.