Цього вечора Василь Григорович так і не зателефонував. Наступного дня в неділю щось потягнуло її до церкви перед візитом до лікарні. Батька мали виписувати. Стояла перед образом Матінки Божої в церкві навколішки і не могла молитися. Дивилася на лик Марії, яка пригортала до серця дитя Боже, і бачила натомість лице своєї мами. Коли вже відчула, що ноги задерев’яніли, мов п’яна, зіп’ялася на них, оперлася об стіну. Було по службі, людей у церкві небагато: якраз такі, як вона, — кожен зі своїм лантухом за спиною, ті, хто не дуже звертає уваги, наскільки довго і наскільки щиро ти молишся. Сльози градом посипали з очей. Коли вийшла з церкви, камінь із душі не впав, але стало трішки легше дихати.
У лікарні на неї чекала несподіванка — батькові давали путівку в санаторій аж на місяць для відновлення сил, тобто реабілітації. Аж у Миргород. Клара Іванівна погодилася його супроводжувати. Тато повідомив цю новину майже щасливим голосом. Павло Стратонович казав, що путівка, звісно, коштує немалі кошти, та вона зараз просто необхідна пацієнтові, щоб не припиняти процес відновлення. Та, на щастя, родина Білововків має добрих покровителів, які допомагають.
— Ви, Зоряночко, люба, навіть не здогадуєтеся, наскільки вам пощастило. Вашого батька ми з того світу дістали і він, то вже точно можна сказати, житиме. Звісно, ви не можете зупинятися на досягнутому, і пан Назар мусить дотримуватися всіх наших приписів. Насамперед — дієта, лікування, ні краплі алкоголю. Але, на щастя, у нас є пані Клара — вона чудова медсестра, тож ви, Зорянко, будете мати трішки часу й на себе. Та й, звичайно, передавайте мої вітання пану Василю, ото вже добра й щира душа. Щось на цьому тижні він не заїжджав, мабуть, справи.
Зоряна поспіхом подякувала та пішла додому. Зателефонувала Лєрі, мусила з кимось поговорити. Абонент поза зоною досяжності. Дівчина після вечірки, напевно, або спала, або поправляла здоров’я.
Удома зварила собі кави. Всілася на кухні й витріщилася у вікно. Відчувала себе знову самотньою та забутою. Чому так? Наче все налагоджувалося.
У двері подзвонили. Подумала, може, Лєра. На порозі стояв із великим букетом червоних троянд майже офіційно вбраний — при краватці та в сірому костюмі — Василь Григорович.
— Доброго вечора, Зіронько! Даруй, що без запрошення. Можна увійти?
8. Зірка впала
Я — не витримала.
Слабка.
Відчуваю хистку порожнечу.
Я — нестримана, он, яка!
Нерви рвуться надвечір.
Я втомилася від питань.
Я втомилась шукати істину.
Зірка падає — не питає,
чи впаде, чи згорить, чи вистигне?
Вони сиділи на кухні, пили шампанське, закусювали канапками з чорною ікрою. То все приніс Василь Григорович. Шампанське вдарило в голову, забагато таки його випила, і Зоряна заледве пригадує, як усе відбувалося потім. Щось вона розповідала чоловіку, щось він їй, а тоді… Ніжні вуста, руки, сильні обійми, вона кудись летить, падає, знову піднімається, щоб виборсатися з липкої води, в яку випадково втрапила, та не може. Зсередини наче вся вигоріла, вся змучена, не тільки фізично. Уночі снилося чорне вороння, яке літало над чорним полем, сердито каркаючи і не знаходячи на ньому здобич. Уранці прокинулася сама в ліжку — гола-голісінька. Кров між ногами, червоні метелики на білизні. Нестерпно боліла голова і хотілося пити, в голові все сплуталося, пазли думок просто лежали купою і не вкладалися в картинку. Мляво похитуючись, зайшла на кухню. Дві порожні пляшки з-під шампанського на столі, купа недопалків у керамічній попільниці, сухі канапки на таці.
Забринів мобільний дратівливою мелодією Стінґа, ще вчора її улюбленою. Схопила його, бо ще трохи — і голова вибухне від звуків.
— Дівчинко моя, — на тому боці масний і ніжний голос Василя Григоровича. — Як ти, моя сонячна? Ти вчора була прекрасна. Дякую, моя солодка, за ніч. Подивися, моя дівчинко, під подушку.