— От як та фляшка, дівчино, щойно гепнулася, так розлетілося і моє життя. Розлетілося, і вже ніколи не складеться. Кохану я поховав у тому байраку під старим трухлявим дубом. Раз на рік, у день її смерті, приїжджаю до того дуба на гостину. Там так гарно влітку цвіте Петрів батіг, синьо-синьо, майже як її очі. І я розмовляю з нею, і з тим квітом. У мене крім неї нікого ріднішого у світі нема. Досі…
— А малий? — перепитала дерев’яним голосом Зоряна. — Він також під дубом?
— Малий? Чи не однаково. Він його син, і, може, якби не він, то вона б досі жила і була моєю.
Зоряна слухала уважно. Зуби дрібно цокотіли, тіло, здається, задубіло. Але то не від холоду, інколи слова морозять більше, ніж стужа.
— Висповідався тобі, і наче легше стало… — Той самий спокійний тон та незворушно-холодні очі. — Як ти думаєш, мої паскудні сни через це?
Устав на рівні ноги, підійшов до самого краю даху, плюнув униз. Тоді розвернувся обличчям до Зоряни. Місяць спотворював його лице, і воно в тих нічних фантомах здавалося схожим на обличчя зомбі зі страшних голлівудських фільмів.
— Її звали Зоряна. Може, тільки через це я тобі допомагаю. Ви чимось схожі. Ні, не зовнішньо. Та ти все ж не вона. Ти — це ти. І знаю, що почуте нікому не переповідатимеш, — казав, карбуючи кожну літеру в слові. — Не розповіси, бо вже гірше, ніж мені є, бути не може.
Та Василь Григорович помилявся, бо може бути ще гірше.
10. Побачити серцем
І коли тобі геть непереливки,
Бог пошле тобі ангела срібного:
чоловіка — чужого, нерідного,
або жінку — навіть не маму,
чи дитину — рум’яне яблучко,
що сміється до тебе, не знаючи,
що тобі уже геть непереливки…
Бог пошле тобі ангела!
Знаєш?
Зоряна його вперше побачила у кафе. Невідомо, чому звернула увагу саме на нього. Звичайний хлопець, таких багато щодня тут вештається, переважно снідати чи похапцем перекусити заходять. В основному це студенти. І той також, очевидно, студент. Затертий до сірого колись темно-зелений наплічник — завжди вірний друг. У ньому зошити, книжки. Інколи він у хлопця не закритий, розхристаний, тож із нього вони і визирають. Живі сірі очі, волосся неслухняне на голові, часто-густо надто вже відростало, бо його власник, видно, не дуже хвилюється через зовнішність. Футболка, светр чи куртка, залежно від погоди, протерті джинси, старі кеди чи кросівки, навіть узимку кросівки. Він майже щодня заходить у кафе снідати. Завжди бере одне й теж — какао з молоком, ватрушка, інколи дві. Іноді він приходить у товаристві приятелів, тоді вони активно щось обговорюють. До вух цікавої Зоряни, яка працює на кухні, долітають кавалки слів та уривки фраз. Говорять про якісь парсеки та орбіти. Дівчата в його товаристві з’являються рідко, а якщо й трапляються, то переважно з тими хлопцями, які снідають разом із Сергієм. Так, Сергієм. Його звати Сергій, вона це добре розчула. Чомусь те, що він один, тішить її. Жене від себе оті дивні думки, які товчуться в голові. А якщо то Він? Отой самий, Він? Звичайний собі студент, а не принц на білому «мерседесі».
Ах, ті принци. У неї вони вже були, і їхнє королівство — то не розкішні сади та чисті палати, а борделі, гроші, які задарма впали в руки, бо папіки з мамками так щиро люблять своє єдине чадо. Один з отих, із ким спала за гроші і який був сином якогось там пивного магната, навіть пропонував одружитися. Та то не було ні кохання, ні навіть пристрасть. Він пропонував «за цю послугу» дівчині непогані гроші, тільки щоб насолити коханим батькам. Відмовилася. Вона тоді була лишень повією, та не більше.
А тут… Варіант для життя? Звичайний собі хлопець. Із мобілкою, перемотаною скотчем. Інколи на неї йому дзвонили якийсь Арсен чи бабуня Ніна. Напевно, родичі і, очевидно, він не львівський, бо в розмовах часто згадувалося слово «общага».
Одного разу він загубив зошит. Так кудись поспішав і шарпнув свій ранець засильно, той із нього і випав. То був загальний зошит у клітинку, всередині щільно списаний незрозумілими формулами, розрахунками та не менш химерними словами. Зоряна майже нічого з прочитаного не второпала. І тільки на останній сторінці знайшла те, що змусило гучніше битися її серце. Там була намальована чорною гелевою ручкою зірка. Унизу підпис:
«Зірка не падає і не помирає. Вона завжди є. Падаючі зірки — то затухаючі згустки енергії, бо, вигоряючи, зірка знову народжується. Я шукаю свою Зірку. Можливо, вона заховалася в Антисвіті. Антисвіти — то паралельні реальності, які не перетинаються з нашою, існуючи собі паралельно. Хтось заперечить та скаже, що навпаки — вони рухаються в протилежний від нашого світу бік. Хіба то правда? Якби вони рухали в протилежному керунку, то ми б із ними вже зустрілися та перетнулися на орбіті. Світ і Антисвіт. Зірка та Антизірка. Це не сумно. Це цікаво!!!»