Вона вдома, може, сто разів перечитала ті слова. Уже знала їх напам’ять. Вона мусить віддати зошит хлопцеві. Може, завтра, може…
А завтра він розбив горня з кавою. І коли побачив її, то… Щось відбувалося між ними в той момент — тут, зараз, тепер… Вона відчувала це, забувши про зошит, якого мала віддати. Стояла збентежено кілька секунд, а може, хвилин, не розуміючи, що з нею діється, слухала десь усередині себе дивний дзвін, і легко було, і разом із тим важко. А потім рутинно виконувала свою роботу прибиральниці. І він тоді пішов, не зробивши навіть спроби познайомитися. І хай. Хай. Він повернеться, якщо тільки оті слова з його зошита — про неї, то обов’язково повернеться. А сама взяла на тиждень лікарняний, мала зрозуміти, що відбувається зі світом, із нею. Чи вірила вона тоді в любов? Не знала.
А завтра мала виступати на поетичних читаннях, куди її запросив пан Віктор. І вона пішла. Хоча вкотре її розум казав того не робити. Але серце мовчало. Вирішила, що то такі собі профілактичні дії. Бо коли лізеш у вулик за медом — знай, що будеш покусаний бджолами. Вона лізла в той вулик, її кусали, хоча могла й обійтися без меду, та… То така собі засторога і нагадування, що хоч ти і живеш теперішнім, можеш зробити кращим майбутнє, але в жодному разі вже не зміниш своє минуле. Але воно — то також Ти… І воно завжди поруч, навіть на сцені, коли вона читає теперішні вірші. І того вечора спокійно відчитала, почула у відповідь ріденькі оплески, невдоволене бурчання і раптом голос, знайомий чоловічий голос:
— Люди, що з вами? Вірші прекрасні. Чи не найліпші з тих, що сьогодні звучали.
— Вона — повія, — шепнула надто голосно смішна дівчинка Олеся, котра сиділа в залі поруч із володарем голосу.
Запала тиша. Зоряна залишилася стояти, як укопана, на півдорозі зі сцени до залу. Бо то говорив Сергій. Її Сергій. Йому вже так доступно роз’яснили, хто вона.
— Ну і що, — вигукнув сердито хлопець. — Невже ми обговорюємо зараз моральну поведінку автора? Вірші ж прекрасні!
Не слухала, втікала зараз від нього, від слів, від себе. Оговталася аж удома, у себе на даху. Сиділа, задерши догори голову, сльози текли обличчям і через це здавалося, що і зоряне небо плаче разом із нею.
Уранці нікуди не пішла. Не хотілося нікого бачити. Тупо лежала в ліжку та перечитувала свої вірші. Кілька разів до кімнати зазирав схвильований батько, він турбувався, чи не захворіла часом донечка. Ледве його спровадила, бо вже хотів телефонувати Кларочці на роботу, щоб бігла рятувати дитину.
У неділю вранці раптом обпік здогад. Усе робила наче на автопілоті. Сходила в душ, вбралася. Батько думав — дитина йде до церкви на службу. І вже о дев’ятій годині сиділа біля цирку. Він прийде, він обов’язково прийде, якщо то справді він. Олеся йому точно все докладно розтовкла — де, коли і як.
Сиділа на лавці, дивлячись, як голуби визбирують у траві кимось залишений хліб. Дитячий майданчик порожній, ще зарано для активних дитячих руханок. Зоряна любила тут сидіти і просто спостерігати за людьми, за птахами, за містом. Передзвін трамвайних гудків, погримування колії, автівки, що завжди поспішають. Цікаві бабусі на лавках, які пильнують внучат і однаково активно обговорюють серіали та останні політичні новини. Мамусі, які ведуть своїх чад хто зі школи, хто на гурток. Малеча, яка бавиться в пісочку, ліплячи пасочки чи роблячи гаражі. Дзвони з Юрської гори, котрі скликають на службу. Слухаєш їх мелодику — і рука сама тягнеться, щоб перехреститися.
Ох, недарма вона тут… Якщо бути розчавленою, ще не віднайденою, але вже покинутою, то тільки під цим Святоюрським пагорбом, тільки тут — на цьому перехресті життя…
Вона відчула його наближення, навіть не озираючись. Прийшов. Стояв якусь мить, обдумуючи чи то слова, чи дії. Не втрималася першою, бо надто довго чекала:
— Я знала, що ти прийдеш, — вона сказала то скоріше собі.
Сумні очі, червоний ніс, чи то від холоду, чи від сліз, синці під очима…
— Учора я не змогла прийти. Мені чомусь уперше за останній рік стало соромно. Соромно перед тобою, людиною, яку я ще не знаю. Очевидно, тобі вже популярно роз’яснили, хто я. Хай, моє минуле — це також я. І воно живе в мені, від нього не заховатися. Чому ти прийшов? Щоб присоромити чи найняти? Я цим уже не займаюся. А оті історії теперішні про мене — то щоб позлити снобів. Сама не знаю, для чого то роблю? Та роблю! І зрештою… — затнулася, стенула плечима, ще більше зіщулилася. Чи від холоду, чи від сказаних слів.