— Коли буде готовий почути від тебе правду, ти то зрозумієш. Чекай.
І вона чекала. А тим часом Сергій відкривав для неї свій світ. Не любив згадувати дитячий будинок та час, проведений у ньому. Видно, обпився полинового пійла там аж забагато. Хлопець наче розмежовував своє життя: до вступу в універ — і після.
Батько з пані Кларою переїхали мешкати в село. Бо шостий поверх був зависоким для чоловіка-інваліда. І хоч Назар уже доволі жваво пересувався на протезах, все ж перевтомлювати ноги не радили лікарі. А ліфт у будинку часто ламався. Тому будиночок тітоньки Калини під Жовквою, який Зоряна майже за безцінь викупила назад, і став у пригоді. Пані Клара пішла на пенсію і постійно опікувалася батьком. Сергій переселився до Зоряни, перед тим зробивши офіційну пропозицію руки та серця.
Смішно і кумедно то все було. Прийшов до них у чорному костюмі, білій сорочці, при краватці. Потім з’ясується, що то все було позичене в друзів спеціально для такого випадку. У руках два однакових букети — червоні гербери. Один, звісно, для пані Клари. Спочатку попросив для годиться руки Зоряни в батька, очевидно, та катавасія була організована бабунею Ніною. Тоді, коли батько сказав, що він не проти та все вирішує Зоряна, плюхнувся смішно на одне коліно й урочисто, навіть трохи пафосно, видав:
— Зорянко, кохана! Я хочу стати твоїм чоловіком. Виходь за мене заміж. Моя душа, Зірко, вже й так давно належить тобі, а щодо руки і серця мусиш подумати, чи вони тобі треба? — і смішно підморгнув їй.
Та про весілля не могло бути й мови. Зоряна була категорично проти. Тихо звінчалися в маленькій церкві під Жовквою. За свідків — Арсен та Олеся, Лєрка категорично відмовилася. Бо… Бо не вірила в це шаленство про «жили довго та щасливо». А Зоряна вірила й зовсім не сумнівалася. Олеся виявилася не такою вже й занудною в своїй правильності. Бабуня Ніна мала талант наставляти на путь істинний тих, хто трішки збивався на манівці. І Олесю вона трохи «підправила», бо закоханому Арсенку потрібна Олеся, а Олесі Арсен.
Бабуня Ніна стала наче головною в їхній великій родині. Навіть мачуха Зоряни, пані Клара, називала її із задоволенням бабунею.
Сергій наполегливо вчився в аспірантурі. Зоряна тим часом закінчила університет і надибала роботу в дитячій бібліотеці. І хоча зарплати в подружжя були невеличкі, та побутові дзюрки вдавалося чудово залатувати завдяки комп’ютерному генію Сергія.
У вільний час вони багато мандрували. Раніше Зоряна й не замислювалася над тим, що світ за вікном настільки цікавий. І не потрібно їхати за край землі, щоб те зрозуміти. Тільки-но наступала більш-менш тепла пора, Сергій із Арсеном, а з ними й Зоряна, вирушали на катамаранах у мандри. Дністер, Збруч, Черемош… Олеся категорично відмовлялася. Вона не любить води, вона любить гори. А Зоряна любить воду, інколи їй здається, що вона навіть пам’ятає той час, коли ще не народилася, плавала собі в небесному морі-небі маминого животика — безтурботна й щаслива зірка.
Жвава мелодія ріки, барвисті береги, пишні краєвиди, що тішать душу і серце. О, то має свій, ні на що не схожий колорит. Течія то прискорюється на примхливих перекатах, то навпаки розмірено та гонорово несе тебе в своїх обіймах. Є у цьому щось камерне, є щось і домашнє водночас. І Зоряні здається, вона знає, чому це так, бо побувало тут зовсім небагато туристів, і тутешні береги та води залишаються й досі трохи дикими.
Найдужче запам’ятала останню їхню спільну подорож. Сплав Збручем. І таке мальовниче та майже нереальне село Окопи, розташоване на півострові, де Збруч впадає в Дністер, де ті дві річки мило обнімаються. Звертаєш увагу на муровані споруди обабіч дороги — Кам’янецьку та Львівську брами. Арсен жартує: «Дві твердині, майже як у Толкієна». Авжеж, майже… То все, що залишилося від колись гучної слави Окопської фортеці.
— Тут колись півень співав на три держави, — каже Сергій. Зоряна мало що знає про цю місцину, і хлопці радо їй розповідають усе, що їм відомо. — Це село ще до Першої світової війни було у складі Австро-Угорщини. Із того боку Збруча, де тепер Хмельниччина, — Російська імперія, а на протилежному боці Дністра, там нині Чернівецька область, — уже Румунія.
Зоряна дивиться з високої кручі на дві ріки унизу і німує. Маленька чорна цятка на плесі Дністра — то човен із рибалкою. «Людина — цятка у цьому світі, маленька цятка», — думає собі Зоряна, відчуваючи, як усередині народжується вірш. Сергій розуміє її настрій, забирає в обійми.