Крук уважно дивився на чоловіка.
— Тоді де мої ключі від раю, друже? — говорив уже саркастично.
— Кар-кар, кар-кар, — трохи довше речення отримав у відповідь.
Крук дзьобом стукнув по чомусь лискучому, що лежало під його лапою. Сергій наблизився і остовпів. Там був ключ. Той самий, що має відкривати справжні замки.
— От тобі й ключі від раю чи пекла, — прошелестіли уста, руки затремтіли. Він потягнувся рукою до ключа. Здається, він знає, хто на ньому викарбуваний.
— Кар-р-р-р! — буква «р», здавалося, буде безкінечною у мові крука. Птах знявся на крила, замахав ними і закружляв над головою Сергія, наче кудись кликав. Сергій знав куди. Схопив ключ у руку. Підніс до очей. Холодний метал у теплій руці, такий самий птах, як і на дверній ручці. Тоді стрімголов кинувся з хати, навстіж порозчинявши двері. Не зважав на те, що тільки в трусах та майці. Хто його тут побачить? І не боявся змерзнути, ранок лагідний, сонце ніжно всміхається, пахне росою та квітом ранніх вишень, а ще пилком, який струшують додолу бджоли. Гомін міста на вулиці стає гучнішим. Біля самих дверей комірки міський шум просто нестерпний. Притулив вухо до дверей і обімлів, бо крізь несамовитий гуркіт міста почув знайомий голос:
Сергій мліє. Над вухом дзижчить бджола, а за дверима квітнуть кульбаби. Крук опускається на плече і зазирає в очі. Десь зовсім поруч їде-їде трамвай:
То з’їжджати з глузду таки зовсім не страшно, переконує себе Сергій. Відтуляє вухо від дверей. Вставляє ключ у замок, ні секунди не вагаючись чи сумніваючись, що не підійде. Підходить ідеально… Пахне весняний сад, роса стає сонцем, вертає назад додому…
Повертається ключ у замку доволі легко. Сергій штовхає двері, і вони розчиняються. А там — багато світла, такого яскравого, що і не добереш, чи є хтось у ньому. Він стає на поріг. І звуки вмовкають. Відразу всі: і по один бік дверей, і по другий. Тільки чути, як гупає його серце і ще одне — маленьке й швидке-швидке. Крук здіймається з плеча, Сергій озирається, птах сідає на стару яблуню. І дивиться сумно на Сергія. Бо йому з ним не можна, чоловік звідкись знає це.
І перед тим як ступити з порога у світло, запитує ледь чутно:
— Птахів до пекла не впускають, круче?
І останнє, що бачить перед тим, як зробити крок, — вишні у білих льолях та сльоза, що котиться з ока чорного птаха.
Круки вміють плакати?
— Дякую, друже! — шепочуть уста.
І стає зрозуміло: там, по той бік порога, не пекло, але й не рай.
Бо…
Круки вміють плакати? Круки вміють плакати.
За триста років життя і не такому можна набратися від людей.
14. Двері
Ілюзія відчинених дверей…
Металобрухт бажань — межа свавілля.
Іди собі тихенько до людей.
У них спитай, чи вільно, чи не вільно?
Куди потягнеш змучених коней?
Якої пошукаєш переправи?
Ілюзія
відчинених
дверей!!!
О, небо!
Мабуть, ти лиш знаєш правду!
Спалах. Мить прозріння чи прокидання. Світло, багато-багато світла. А тоді мить згасання, повного, і… Затемнення.
Сергій відкриває очі в кімнаті, залитій сонцем. Усе навколо просто горить у його променях. І наче з неба знайомий рідний голос:
Голос та біла стеля замість неба. Отже, він лежить у кімнаті. Поруч, майже над вухом, зліва, щось кволо попискує— «пі-пі-пі», вплітаючись набридливою мухою в плин поетичних слів: