Очима втупився в двері. І двері, і стіни зафарбовані в персиковий колір. Докладаючи певних зусиль, голову повертаємо вправо. Там велике просторе вікно, на півстіни. Біля нього стоїть жінка. І не просто жінка. Жива-живісінька, з плоті та крові. Найрідніша в світі жінка. Перехопило подих, крик застряг у горлі, щойно вибудувана логічна схема розлетілася, мов картковий будиночок.
— Зір-ко, — йому здавалося, що він кричить, та ті слова прозвучали майже нечутно, по складах. Але тільки не для тої, кому вони були адресовані.
Вона мала зараз зникнути, щезнути, розтанути, наче марево, але…
Жінка повернула голову. У руках зошит із віршами, її зошит, отой зі смішною мультяшною лисичкою на обкладинці, що він ніжно береже в картонній коробці. За спиною дівчини сонячне проміння, і вона у ньому схожа на ангела з крильми з сяйва. Але то… справжня Зоряна, не та зі снів, не марево, що прилітало зіркою з неба у сни і поверталося назад, коли наставав момент пробудження.
Вона мить стоїть незворушно, тоді випустивши з рук зошит, кидається до нього. Рідні, ніжні руки-крила огортають, тепла волога щока торкається до його трохи колючої щоки:
— Сергійку, Лічозорику мій коханий! Отямився. Слава Богу! Я знала, я вірила.
О, так! Сергій довго після свого чарівного пробудження приходив до тями. Те, що Віталій Станіславович, його лікар, називав реабілітаційним періодом, розтягнулося на довгих три місяці, хоча… Фахівці казали, що пацієнт поправляється надто швидко. Лікарі чи не зі всієї країни приїжджали подивитися на чоловіка, який після річного перебування в комі раптом прийшов до тями. Але не це було дивовижею, унікальним вважалося інше. Сергій все пам’ятав, тобто майже все. Про життя на горі Кішка поки нікому не розповідав. У голові крутилася нав’язлива платівка, киги-киги: «Ти — не божевільний. Ти просто рівно рік спав у комі і бачив сни, майже реальні сни». Може, то вони і врятували його від «стану овоча», яким називають животіння тих, хто пережив кому. Аварію Сергій не пригадував. Минав час, і поволі шматки з пазлів-розповідей дружини, бабуні Ніни, Арсена, Лєрки та Віталія Станіславовича почали складатися в картину.
Конференція в Лейпцигу пройшла чудово. Та замість двох тижнів Сергій заледве витримав один. Так, завів нові знайомства, отримав багато корисної інформації, відкрив нові перспективи, дізнався про гранти на дослідження. Той другий тиждень якраз і був потрібний для пошуку ділових партнерів. На щастя, ті знайшлися швидше. Тож було зекономлено дорогоцінний час. І хоча Сергій міг і залишитися ще на тиждень, адже дорогу та проживання в Німеччині оплачував замовник, однак вирішив повернутися. Неспокійно було на душі, хвилювався за дружину. Щойно шасі літака торкнулися асфальту летовища, Сергій набрав Зоряну. Відізвалася бабуня Ніна:
— Сергійку, синочку! Уже прилетів? Усе гаразд? Ти ж мав за тиждень повернутися… Ах, це на краще, напевне. Добре, що повернувся. Зорянці вночі стало зле, відійшли води, почалися пологи, трішки раніше, ніж планувалося. Телефон, синку, вона у нас забула.
Отут, очевидно, через коматозний стан із голови і вилетів файл. Далі не пригадував нічого. Бабуня говорила:
— Не треба хвилюватися, Сергійку. Із Зорянкою Арсен, Лєра і лікар поруч, усі вчасно встигли. Ой, то я тобі не сказала найважливішого. Пробач старій! Зорянці мусять робити кесареве. Ні-ні, з дитинкою все гаразд, просто серце Зорянки раптом здуріло — тиск то падає, то зростає. От і вирішили кесарити, щоб не ризикувати здоров’ям мами. Операцію робитиме син нашого Володимира Васильовича, Василь Володимирович. О, він мій колишній учень. То лікар від Бога. Повертайся з аеропорту додому, помиєшся, поїси. А поки доїдеш — будемо знати, хто народився. Тебе все одно в операційну не пустять.
Та Сергій далі не слухав. Він, може, вже став батьком, батьком! Наче крила виросли, тільки маленький хижий звір моторошності всередині шкірився до нього: «А вона може і не вижити, ти ж чув — тиск стрибає. Операція — то завжди небезпечно».
Зловив автівку і цілу дорогу квапив таксиста. Ранок дощовий, холодний, мокрий асфальт, утомлений після нічної роботи таксист, який уже вирішив, що то його останній клієнт. Він не дуже й хотів везти цього втомленого чоловіка, але пан так просив, і він сам дід, і знає, яке то щастя — народження маляти. І водій вгадав, бо той клієнт для нього насправді став останнім і в житті також. Водій таксі рухався дуже обачно, не перевищував швидкості. Усе відбулося блискавично. Сергій пригадував хроніку подій кволими шматочками. Скрегіт металу вихопив його зі стану мрійливості. Дорога та очікування трішки виснажили. Назустріч буквально на них мчала на шаленій швидкості вантажівка. Розбите скло, купа сірого важкого металу, що завалюється на них, перелякані очі водія вантажівки навпроти, той, здається, вже усвідомлює, що накоїв, а потім гаряча червона хвиля від розчавленої голови водія таксі заливає очі. А ще кілька хвилин тому старий сивочолий чоловік розповідав втомленому пасажиру про онука Олежика, якому вже два рочки і який любить свого діда навіть більше, аніж маму.