А потім… Потім світ просто вимкнувся і ввімкнувся на горі Кішка.
«Форда» зім’яло, наче картонну коробку під важкою кувалдою. Тіла діставали довго, розрізавши обшивку автомобіля. Так, тіла. Бо ніхто й не вірив, що в тій м’ясорубці можна вижити. Лікарі «швидкої» сумно курили, спостерігаючи за маніпуляціями еменесників. Трупи слід забрати, констатувати смерть для протоколу. Коли ж один із лікарів «швидкої» для годиться взяв чоловіка, що сидів на задньому сидінні «форда», за руку, шукаючи натяк на пульс, то мало не вдавився цигаркою. Бо пульс прослуховувався, людина була без тями, але жива. Поламані ребра, ноги, руки, напевно, розтрощена голова, бо все обличчя в крові. Тоді той лікар ще не знав, що то кров не Сергія, а водія таксівки.
А далі? Далі «швидка» навіжено мчала містом, обганяючи все і всіх на своєму шляху… А в пологовому будинку тим часом після кесаревого розтину приходила до тями дружина того самого постраждалого в ДТП. На світ з’явився гарненький здоровий хлопчик: вага — 3200, зріст — 51 сантиметр. Мати та дитина почувалися чудово. Та про це Сергій дізнається аж за рік.
15. Дорога до себе
Синій вітре, прийми мою сповідь.
Я думками на хрест розіп’ята.
Дай же, вітре, свою прохолоду
на запечені рани-стигмати.
Дай відчути — ми все-таки рідні.
Нас в дитинстві гойдали зірки.
Тільки, вітре, ти вільний, вільний!
А мене розіп’яли думки.
Зоряна після наркозу наче кудись провалилася. І марилося, і снилося, сама не знала. Наче сиділа на великій пухнастій хмарі та каталася на ній, мов на гойдалці. Канатами блискучими та гойдалка причеплена до неба. Налетів вітер, став розгойдувати її. Спочатку то був пустунець, але робився дедалі сильнішим, перетворившись згодом на просто нестерпний. Зоряна зі всіх сил трималася за канати. І раптом — страшний звук — «трісь». О, горе! Канати, що тримають гойдалку, порвав вітер, і вона летить униз сторчма. От і земля наближається, ще мить — і вона розіб’ється. Але, але… Вона не розбилася. Замість неї на скошеній зеленій траві лежало тіло Сергійка. Прокинулася, тривожно дивлячись у вікно. Сергій за тиждень вертає. Хай у нього все буде гаразд.
Про те, що він потрапив в аварію, їй сповістили тільки на сьомий день, коли виписували. Вона була щаслива і, мов метелик, пурхала кімнатою. І завтра прилітає Сергій, а синочок у них — просто диво, викапаний батько. Про лихо їй повідомили Арсен та рудоволосий молодий чоловік із вицвілими банькатими сірими очима. З-поза їхніх спин час від часу вигулькувала голова переляканої та заплаканої Лєри з недоречним букетом рожевих троянд у руках. Арсен стояв, утупивши в підлогу очі. Видно було з обличчя, що він також недавно плакав. Говорив лікар, багато, сухо, завчено. Казав щось про те, що вона має жити для сина, що вона сильна і про неї подбають — у неї гарна рідня, то він знає… Перебила:
— Ви не сказали головного, Сергій — живий?
— Так, але вже сім днів у комі. Усі основні рефлекси відсутні. Він не реагує ні на що. Його мозок мертвий.
— Звідки ви це знаєте? — не вгавала жінка.
— Знаю, бо я — лікар.
— Так, ви, може, й лікар, однак не Господь Бог! — заперечувала, бо її Сергій не може бути мертвим.
Він не міг просто піти назовсім, не попрощатися, не сказавши й півслова. А якщо навіть так, то чому вона геть нічого не відчуває? Бо він живий, живий!
— Послухайте, пані, вам краще не розкисати, — рудоволосий із нею не панькався. Якщо рубати — то відразу. — Годувати вас кволими нездійсненними обіцянками медицина не може — шансів ніяких. Може, то звучить жорстоко, та пацієнт Сергій Безхатченко практично мертвий. Зараз у його організмі ми штучно підтримуємо всі вегетативні функції. Це стан «позамежевої коми», тобто тіло живе, а мозок уже загинув. Він — овоч, рослина. Типу, вазонка, — і банькатоокий тицьнув пальцем на кактус, що стояв на підвіконні.
— Для чого ви мені таке говорите? — запитувала крижаним голосом, випльовуючи слова. Сліз не було, бо плачуть тільки над покійниками, а Сергій — живий. Поки на власні очі не побачить — не повірить.